«Дуже багато чого я б хотіла стерти з пам’яті»

Війна особисто для мене – це низка змін у житті, які, на мою думку, не відбулися б, якби не було цієї ситуації у 2014 році. Тому що війна змусила багато чого переосмислити, перебрати власні цінності, погляди на життя і змінити його завдяки тому, що я змінилася, займаюся тепер волонтерством.

Некомфортна мені була колишня професія, це все якось відкладалося. І стало зрозуміло, що потрібно в житті щось міняти, тому що воно може так і пройти відкладаннями.

Того року син закінчував 4 клас, дочка була ще маленька, грудна, а жили ми в районі, прилеглому до аеропорту. Раптом дуже низько над будинками почали літати винищувачі, почувся страшний звук. Україна ж була мирною країною, і ніхто ніколи не чув ось цих військових звуків.

Пам’ятаю, у мене на руках перелякана дочка.

На мене зверху лізе не менше налякана собака, чоловік на роботі, син у школі. Я взагалі не розуміла, що мені робити. В істериці зателефонувала чоловікові, і він мені сказав: «Заспокойся, збери сумку, документи і щось основне на перший час. Нікуди не виходь, сиди вдома й чекай».

Напевно, ось із цього моменту для мене почалася війна. Це був такий тваринний, утробний жах, коли літали літаки й випускали теплові пастки. Ми ж не знали тоді, що це пастки. Здавалося, що рвуться бомби навколо.

Потім прийшло розуміння, що не буде нічого як раніше. І я не відчуваю себе вдома в безпеці. Був у мене захищений простір – і немає його. Здавалося, що будинок для людини – фортеця, а тут треба думати, що далі робити.

Тоді була пройдена межа неповернення...

Потім ми бачили наслідки військових дій. Розбиті будинки, дірки в стінах, посічені осколками дерева, кладовища. Вплавлені в асфальті головки великих снарядів. Недалеко від нашого будинку стояло якесь знаряддя, і коли воно стріляло, то було добре чути. У темряві було видно, коли літали снаряди.

Коли почалися активні бойові дії в червні 2014 року, ми встигли покинути свій будинок. Переселення стало тим пережитим досвідом, який запам’ятався найбільше. Тому що в основі його – страх.

Ось ти живеш, є плани на майбутнє – і в одну мить може все зруйнуватися!

І люди, які мають житло, перетворюються на бомжів. Їм доводиться поневірятися чужими квартирами, жити не завжди в комфортних умовах. Це, напевно, найстрашніший досвід у мене, і він дозволив переосмислити повністю своє життя.

Дуже багато я б хотіла стерти з пам’яті.

Наприклад, поховання свекрухи в Донецьку. Ми ховали її в дуже вузькому колі на тому цвинтарі, яке прилягає до аеропорту. Ми не змогли до ладу попрощатися і поховати її, тому що було страшно.

Хотілося б забути й поїздки в Донецьк через лінію розмежування, тому що це дуже важкі поїздки і морально, і фізично. Довелося кілька разів ночувати на блокпості.

Зараз ми не маємо можливості повернутися в Донецьк, хоча в нас там житло. Навіщо говорити про якісь далекі плани? Зараз ми плануємо життя щонайбільше на два-три місяці.

Зате навчилися цінувати те, що є в побутовому плані, жити й користуватися щонайменшим. Навчилися втрачати, спокійно ставитися до втрати житла, друзів, звичного способу життя, рідного міста. До дискримінації щодо переселенців, яка не скрізь, але присутня. Навчилися жити в інших умовах.