Ігор довго вірив, що війна закінчиться, і все стане як було. Незважаючи на обстріли, займався благодійністю та вивозив людей з-під снарядів. Але довелося виїхати дуже далеко, і тільки там він відчув себе в цілковитій безпеці.

Війна – це трагедія. Усе змінилося й не підлягає поверненню.

Я спочатку вірив, що все залишиться як було раніше. Але коли стріляли «Гради» й гармати, я поїхав до своїх родичів у Київ. За радянських часів вони займали керівні посади. Я поставив їм запитання: «Що відбувається і як довго це буде?» Вони відповіли, що це затягнеться надовго. Цю розмову я поставив під сумнів, але ближче до нового, 2015 року зрозумів, що в чомусь вони мають рацію.

Був момент, коли я відвозив свого племінника і сестру в табір під Миргородом. Повертався додому через Мар'їнку, а там йшов танковий бій. Довелося їхати буквально крізь обстріли. У жовтні 2017 року потрапив під обстріл «Градами» на Мар'їнському блокпосту. А біля будинку, де я жив, в Червоногвардійському районі Макіївки, теж стояли «Гради». З 2015 року регулярно, вдень і вночі йшли обстріли. Я постійно бачив і чув військові дії.

Незважаючи на це, я продовжував свою роботу. Я віруюча людина, займався поїздками в колонії: возив туди продукти, читав Біблію. Багато моїх знайомих виїхали, а я не міг, тому що займався волонтерською роботою та добродійністю.

Я вивозив людей похилого віку, дітей із-під обстрілу з Іловайська, Зугреса.

Переїзди цих постів і багатогодинні стояння на блокпостах дуже сильно запам’яталися. Блокпости взагалі були найскладнішими в моральному плані. На мене дивилися і ті, і інші як на ворога, а я не мав до цього ніякого відношення, я мирна людина-будівельник.

Компанії, які пропонували мені роботу, виїхали в Україну. Вони телефонували мені й надавали певний обсяг робіт. Я їздив, виконував їх і повертався назад.

Ми довго думали про те, виїжджати чи залишатися.

У мене літні батьки (по 80 років), сім’я. Нам не хотілося залишати людей, яким я допомагав. Але у 2017 році ми все-таки виїхали.

Мій син навчався в музичному училищі, але хотів кинути навчання. Ми перевели його в місто Хмельницький, там винайняли квартиру. У цьому місті були інші вчителі, вони правильно налаштували його заняття, і в нього все почало виходити. Моя дитина стала музикантом!

Після від’їзду з Донецька ставлення до життя, звичайно, змінилося, особливо на початку військових дій, коли я брав участь у вивезенні людей, слухав їхні історії (вони втрачали будинки та близьких). Це впливало на мене та змінювало ставлення до подій.

Я отримав пропозицію приїхати в Іспанію. Прекрасна країна і люди! Продовжую тут займатися будівництвом.

У мене психологічне відновлення, відчуваю себе в цілковитій безпеці. Після пережитого, навіть бачачи хвилювання, пов’язані з коронавірусом, я впевнений, що все буде добре.

Моя душа та свідомість зцілилися, я радію життю, але і молюся за Україну. Буде варіант – візьму участь у будівництві нашої держави.

Якщо все стане як було, звичайно, повернуся додому.

Там залишилися будинок, квартира, рідні. Ми навчилися цінувати життя, рідних, близьких, друзів, ставитися з повагою до людей. Змінилося і наше ставлення до країни.