Навіть тих, хто постійно перебував на мирній території, торкнулася війна. У Дашиній пам’яті залишилися звуки пострілів і військова техніка. Зараз дівчина в безпеці, але намагається не згадувати на майбутнє, жити одним днем, який навчилася цінувати у 2014 році.
Війна для мене почалася так само, як для інших. Я відчула її через місяць, навесні 2014 року. Тому що спочатку це не дуже було видно, потім люди почали виїжджати в інші міста, переїжджати в іншу країну, їх залишилося дуже мало. Ціни в магазинах піднялися. Я зрозуміла, що все змінилося, коли сказали, що школи збираються українізувати, що не буде російських класів. Я навчалася в російськомовній школі, у дев’ятому класі. Було складно перебудуватися. Зараз вже не так складно, більш-менш звикла.
Можна сказати, мені пощастило, з усієї війни я бачила тільки військову техніку, що проїжджала повз. А ось батьки, коли їхали в Донецьк забрати сестру, довго стояли на блокпості, чекали проїзду й потрапили під обстріл.
Моя сестра навчалася в Донецьку й хотіла приїхати додому в Донське на автобусі, але запізнилася на нього. Плюс у неї телефон відключився. А потім ми дізналися з новин, що цей автобус обстріляли, у ньому загинуло багато людей. Через те, що не було зв’язку, батьки спочатку подумали, що вона була в цьому автобусі, тому що знали, що вона збиралася на ньому їхати...
Ми нікуди не виїхали з рідного села, живемо тут. Я відчуваю себе в безпеці, адже поруч зі мною рідні. Ми почали більше цінувати мирне небо над головою. Раніше, коли це бажали на день народження, то я не звертала на це побажання особливої уваги, а тепер стала замислюватися.
Війна навчила нас терпінню. А ще – розуміти людей і не так різко реагувати на всі ситуації. Бойові дії у нас, у Донському, не проходили, але сюди возили військових, вони тут навчалися. Звичайно, ми чули постріли.
Що я зараз хочу? Здобути освіту й поїхати за кордон у теплі краї. Я вже подорослішала й багато чого зрозуміла. Тому живу одним днем.
.png "Імена")
