Мене звати Дар'я Павлівна. Війна принесла в наші життя страх за близьких та рідних, тривожні, а то й безсонні ночі, забрала шанс на завтрашній день, на хоч маленьку стабільність, у дорослих забрала можливість працювати там, де їм хочеться, багато людей стали безробітними, для дітей – можливість навчатись у садочках та школах безпосередньо поруч один з одним.

Діти гублять вміння спілкуватися, йти на компроміси, знайомитись з новими людьми. Ті, хто виїхали в сусідні області, часто стикаються з булінгом, особливо діти шкільного віку. Душа болить від того, що ми не знаємо, як будуть далі жити наші діти, ми не виїхали з країни, але й майбутнє тут поки що не виглядає райдужним. Втратили багато знайомих як із-за вбивств, ракет, так із-за переїзду їх в інші місця.

Спілкування з рідними погіршилось, ті хто в більш тихих селах та містах, не розуміють, як буває саме тут, у Харкові, як ми піднімаємось кожного ранку і намагаємось жити далі кожний день, який приходить до нас.

В перший день війни прокинулись спочатку ми з чоловіком, не розуміючи, що відбувається. Новини щодо війни ми ігнорували, не вірили, що таке може бути. Трохи пізніше розбудили дитину, зібрали документи, ноутбук для навчання і хом'яків, які були на той час у нас, і намагалися виїхати до села під містом, де проживають мої батьки. Почали виїжджати з міста, і дорога, яка мала зайняти у нас максимум 1,5 години, зайняла 6. Доїхавши до батьків, мій чоловік залишив мене з дочкою, а сам поїхав до своїх батьків в інше село області. Так ми зустріли перший день. 

Ми самі не вірили в це, тому дитина не зрозуміла, що воно таке – війна. Але ми чули вибухи за вікном...

Вода одразу перестала йти. Їхавши вулицями міста, ми бачили багато людей, черги до банкоматів та водометів, пробки з машин, і навіть одразу почали їздити воєнні машини з хлопцями. Бачивши все це, почало приходити усвідомлення цієї ситуації.

Коли ми залишились у батьків, дуже складно було знайти крупи, засоби особистої гігієни. На велосипедах приходилось їхати до різних ближніх сіл і шукати. З медикаментами також було важко, навіть звичайний бинт, чи знеболювальне було дорогоцінною знахідкою. Ще також для тварин не вистачало засобів гігієни та корма. Але згодом потроху почали все підвозити, і все почалося з'являтися, правда, деякі ціни лякали.

Найстрашніший - це день, у який ми дізнались про знайдення тіла чоловіка моєї подруги, який загинув від прильоту в адміністрацію, 3 березня. Його не могли знайти майже місяць. 

Повернувшись до Харкова, ми очікували нічних "прострілів", потім лягали спати. Коли були прильоти, підскакували з постілі, і потім намагались заснути. Дочка дуже погано засинала, крутилася, і навіть спали всі разом на одному ліжку. Потім поступово змінювалась ситуація у місті, почалися затяжні блекаути, і холодно в квартирі, я з дочкою ввечері, після роботи, виходили і по темному місту йшли до магазинів, в яких вже були генератори, щоб скоротити час до сну.

Потім трошки налагодилось, мала з'їздила в один табір, і зі сном стало краще, і вона стала трошки спокійнішою, і в місті рідше були ракети. Авжеж страх від вибухів, внутрішнє тремтіння просто так не зникає, і все не передбачувано. Інколи проявляється паніка, але ми стараємось стримуватись, особливо при дитині, але діти все відчувають і сканують.

Виснаженість моральна дуже сильна. Відволікались з малою і малюванням, і ліпленням з глини, але це працює не надовго. Вона не показує своїх емоцій, а інколи все вивалює в такий момент, що я не готова їй адекватно відповісти та підтримати. Важко писати, коли сам не завжди можеш уловити всі емоції, які переносиш і замовчуєшь. Тривожність є у всіх, інколи в більшій мірі, інколи в меншій.

Предмета, який би був памʼяткою війни, у нас немає, але є тварина, яку хазяїн викинув з машини на ходу. Наші знайомі вивозили з міста його, коли нічого не їздило, тепер він (пес) живе з моїми батьками.