Дорожко Галина, вчитель Новенського ЗЗСО

Війна. Моя історія

Я прожила місяць в окупації… Початок війни був наповнений страхом та невідомістю. До 26 лютого ми не чули вибухів, не бачили окупантів тощо. Лише через новини усвідомлювали, що коїть загарбницька армія. Тоді, в суботу, рашисти зайшли у місто Токмак. Другого березня ми на собі відчули усі страхи війни. У той день загарбники заїхали до нас. Маленьке, тихе село, яке розташоване у двох кілометрах від траси.

Здавалося, що їм тут треба? Але усім, чим можна, проїхали вузенькими вуличками. Десь у ліску отримали по заслугам (прилетіли українські вертольоти), тому вирішили заховатися між людьми.

Проїжджаючи другий раз важкою технікою нашою вулицею, танк зупинився саме біля нашого двору. Дітей ми встигли заховати у підвал, чоловік рятував сусідку з під колес БТР, а я залишилася у літній кухні, бо не мала можливості забігти непоміченою. У той момент усе життя пробігло в очах, як коротка кінострічка. Дуло танка було направлено прямо на наш будинок. Але Бог уберіг. Рашисти кинули підозру на сусіда, який був трактористом, а для зручності носив камуфляжні штани.

Добу техніка стояла біля хат по периметру села. Ходили по людях, просили їжу, воду, подзвонити тощо.

До нас зайшли двоє молодих хлопців, зі словами: «Мы на этой долбаной Украине уже две недели помыться не можем» - просили воду, щоб прийняти душ. Зауважу, що це друге березня. Як виявилося, до початку війни вони знаходилися у Криму. Тобто в їх розумінні Крим – це Україна. Перший момент, який надавав впевненості та тішив. Наступного дня біля нашого двору зібралося багато окупантів, які хотіли поспілкуватися. Оскільки я за професією вчитель, добре комунікую з людьми, як виявилося, з нелюдями також.

З розмови можна було зробити певні висновки: представники різних націй не старше 40 років; не задоволені своєю владою; не знають, що відбувається в інших частинах України. Я намагалася донести свою позицію і розказати правду. Один, йдучи, сказав: «Простите нас, если сможете. Мы не хотели этого всего». Кожен повинен нести відповідальність за свої вчинки.

Наступний місяць пройшов у постійному страху. Я маю меншу доньку, яка підростає, а також старший син знаходився в палаючому Харкові. Щоб описати мої переживання, не знаходяться слова. Люди боялися вийти з будинків. Магазини не працювали, тому намагалися підтримувати один одного як могли.

П’ятого квітня ми, не збираючись, прийняли рішення виїхати. Евакуація у бік підконтрольній Україною території здійснювалася через Василівку. До Запоріжжя приблизно 100 кілометрів, подорож повинна зайняти не більше 2 годин, якби не ці 9 кіл пекла.

Шостого квітня, зранку у місті Токмак сформувалася евакуаційна колона. Люди тікали на свій ризик. Це виглядало, як фільм жахів. Ми взяли з собою одну родину. Жінка з двома дітьми, чоловік якої є військовослужбовцем України. Транспорту було багато. Перші блокпости проїжджали без особливих проблем, переглядали лише речі і документи. Ближче до четвертої почали тягнути час, перевіряти ретельніше. Найсерйозніші перевірки були у Василівці. Чергу чекали довго. На восьмому блокпості були військові кавказької зовнішності. Поводилися себе нахабно.

Переїжджали сіру зону, яка повністю замінована. Тільки пів метра – метр праворуч чи ліворуч – міна. Досить тривожно було.

Кам’янське… Перше село по дорозі, яке контролюють українські війська. Я не можу згадувати цей момент без сліз. Колону зупинили. Ми чекали поки ситуація стане безпечнішою. У цей момент плакали просто усі. Бачити українські прапори, наших захисників, вдихнути цього свіжого, вільного повітря. Ці емоції не можливо описати, їх слід лише пережити, щоб зрозуміти. Люди приносили військовим усе, що мали: їжу, цукерки, цигарки – все те, що змогли провести і приховати від рашистів. Контраст неймовірний.

Наче усі незнайомі, чужі люди, але у той момент вони були найріднішими у світі. Тільки тоді ти починаєш цінувати таке поняття як ВОЛЯ і СВОБОДА.

Ми віримо, що український прапор обов’язково замайорить над нашим будинком і невдовзі будемо святкувати День перемоги.