Йотка Артем, 10 клас, Юрівський заклад загальної середньої освіти 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кубишко Алла Володимирівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого в класі ми обговорювали питання: чи може початися війна. Дебати проходили жваво. Усі знали, що російські війська стоять на кордонах нашої області, але були переконані, що війна не почнеться. Обговорювали те, що наша армія уже не така, як була у 2014 році – вона набагато сильніша, підготовлена і не дасть прорватися ворогам. Із спокійною душею розійшлися по домівках і, підготувавшись до завтрашнього дня, лягли відпочивати. О п'ятій ранку мамі на телефон прийшло повідомлення про те, що від сьогодні ми навчаємося дистанційно. Я здивувався: тільки всі перестали хворіти, усе налагодилося – і знову дистанційне навчання. Що могло статися?

Мама тремтячим голосом сказала мені, що почалася війна. Наша родина була у великому шоці: ніхто не вірив цьому, усі сподівалися, що це якийсь злий жарт…

Зайшли у соціальні мережі, і з подивом і жахом спостерігали відео і фото палаючих будинків, злітних смуг… Це, може, якийсь жах, не може цього бути! Почали телефонувати знайомим, друзям. Родичі з великих міст дзвонили нам і говорили, що чули вибухи, і що в інтернеті вже є відео, як палають злітні смуги в Києві, Одесі, Дніпрі та ще деяких містах. Не вірилося, душа вся аж колотилася від страху і несподіванки. Що робити? Де сховатися від цього жаху? Мамі телефонували родичі з Харкова і говорили, що вони їдуть на захід України, а можливо, й за кордон, пропонували теж їхати, але ми не мали такої можливості.  

Холодний жахливий вологий ранок не передвіщав нічого доброго Мама весь час запитувала тата, чи ми виживемо. «Боже, хоч би діти вижили!»,- весь час повторювала вона.

Із самого ранку по дорозі вже рухалася українська військова техніка. Знайомі із сіл нашого району телефонували і говорили, що по деяких селах вже  «вилазять» вороги на танках, БТРах, БМП та різних бойових машинах, як щури, незрозуміло звідки. Їх тьма-тьмуща.

Так у страху і хвилюванні пройшов цілий день.

Надвечір мама дізналася, що її хрещеник теж їде на схід України, ми вийшли його провести. Машина зупинилася лише на хвилинку. Із неї вийшов наш Мишко у чудовій воєнній формі. В очах хлопця не було і крапельки страху. Мама плакала, обіймала його, а він заспокоював нас, навіть сміявся, говорив також, щоб передали всім односельцям, щоб не боялися. Він із побратимами вже давно воює і свою землю обов'язково визволять і, взагалі, буде все добре. Тоді, вперше за той страшний день я перестав боятися і повірив ЗСУ. Мишко з побратимами дуже поспішали, і хоч як би нам хотілося їх затримати, вони відразу поїхали, наказавши нам ховатися в хати. А хвилин через 20 ринула ворожа техніка. Ми спочатку і не зрозуміли, чия вона.

На великих машинах везли страшні бойові знаряддя, безпілотні літальні апарати великих розмірів, сунула артилерія. Ми з жахом спостерігали за ворожож технікою. Це ж на Київ… Яке страхіття! Скільки всього суне, що ж вони зроблять із Києвом?!

Душа стерпла, потім мене почало трусити з переляку. Я знову вкотре за цей день відчув свою безпомічність і великий страх за свою країну. Потім зателефонували сусіди і сказали, щоб ми завісили вікна і вимкнули світло. У першу страшну ніч ніхто не спав: прислухалися до повітряних тривог, а вони все звучали і звучали так, що жах пронизував тіло.

Другого дня, 25 лютого дорослі обговорювали лише одне питання: «Де ховатися, як зберегти нас, дітей». А ховатися було ніде: сільські підвали не були пристосовані до укриттів.

Потім почали їздити ворожі танки. Було чути страшний гул, який наближався. Ми питали у дорослих чоловіків, що це за страшний гул, а вони відповідали, що наближаються танки. Дорослі запропонували заховатися всім у підвал. Так і зробили. Коли танки проїжджали повз двір, земля гула і трусилася. Матері падали навколішки і молилися, щоб танки не почали стріляти, щоб Бог врятував їхніх дітей і їх разом з ними. Такого жаху в очах рідних людей я не бачив ніколи.

Часто танки їздили повз наші двори. Гула земля, трусилися стіни в хатах.  Дула танків були направлені прямо на вікна наших будинків.

Одного разу на протилежній стороні вулиці під двір вийшов чоловік. Якраз в цей час проїжджала ворожа техніка. Дула кількох танків миттю розвернулися на 180° і направилися в сторону чоловіка. Ми з жахом спостерігали цю картину з вікон своїх будинків. Вороги, що їхали на БМП почали стріляти з автоматів угору, потрапили у вишку мобільного зв'язку. Так, проїхавши по вулиці, вони випустили по кілька кулеметних черг і поїхали далі. Одні рахували ворожу техніку інші фотографували знімали на відео. Один наш родич дізнався номер телефону розвідки і в перший день запропонував свою допомогу. Там сказали, що і як рахувати, дивитися напрямок руху ворожої техніки і куди передавати. Усі: і діти і дорослі взялися за цю справу – усім хотілося бути корисними.

У селі організували територіальну оборону: щовечора чоловіки по черзі виходили на вулицю і чатували, а нам дітям сказали сидіти по хатах і не виходити.

Жителі села намагалися не потрапляти на дорогу в той час, коли проїжджала ворожа техніка. По телевізору ми спостерігали, що жителі деяких міст виходять зустрічати ворожу техніку гнівними протестами і намагаються відправити росіян додому. А нам вже сказали військові із нашого села, що служать у збройних силах, щоб ми не затримували ворогів, бо одна із бригад уже чекає їх серед поля, лісу, де немає близько населених пунктів, і підготувала для них гарячі гостинці.

У селі певний час не було продуктів у магазинах, але деякі хоробрі підприємці умудрялися привезти хліба прямо із хлібозаводу.

Інколи це був дуже черствий хліб, інколи пом'ятий, бувало,що і зовсім ніякого не було, але тоді ми, мабуть, і пізнали найкраще смак воєнного хліба. Одні ж примудрилися з'їздити аж в сусідню область, де ще не було окупантів і привести звідти товару: борошна, цукру, круп і макаронів. Невже це все відбувається у XXI столітті!

Рідня, яка проживала на Харківщині, виїхала до Львова і запрошувала нас до себе. Але ж у селі худоба: корови, свині, кури, качки – куди ж їх покинеш та і грошей заощаджених на тривалий час селяни не мають, отож і доводиться чекати на те що буде вдома.

Ми часто чули вибухи, мабуть, десь і недалеко. Повз нас літали ворожі літаки, гелікоптери, та так низько, що здавалося що ось-ось сядуть на хату.

Діти тікали в підвали, які трусилися, а потім зрозуміли, що краще ховатися все-таки у хатах, дотримуючись правила двох стін. Натерпілися ми багато страху: бігали через городи на сусідні вулиці, бо хто зна, що в голові тих ворогів адже чули, що в сусідньому селі розлючені рашисти застрелили двох людей.

Страшно було і ще тому що на жодному дереві не було ані листочка, на городах – ані стеблинки якихось високих рослин. Уся територія поза хатою і перед нею була як на долоні.

Наша область – прикордонна. Багато односельців навіть несе службу на кордоні, а село знаходиться теж досить недалеко, проте нам повезло у нас не зупинилися вороги і не було їхніх блокпостів. Потім вороги вподобали іншу дорогу, яка вела на Чернігівщину, а потім на Київщину. У нашому селі їхній транспорт почав з'являтися рідше, ми тільки слухали той страшний гул танків десь не дуже далеко. А потім та техніка недобита та підбита нашими захисниками поверталася назад. По дорозі зупинялися в селах, поспіхом заходили на подвір'я, крали мотоблоки, велосипеди, вудки та навіть собачі будки, покриті червоним профнастилом.

Вороги заходили у найбільш красиві та багаті, на їхній погляд, будинки викрадали там все, що знаходили: мікрохвильовки, телевізори, коври, електричні духовки та чайники, навіть без підставок. Які ж вони були жалюгідні!

От тепер уже і ми, діти, їх не боялися, дорослі підсміювалися з ворогів, пропонували їм соняшникове насіння, бо їх все одно ж доб'ють, то хоч насіння зійде та рослини поживляться ними і буде гарний урожай наступного року. Рашисти втікали, кидали зброю, незаправлені танки, але награбоване тягнули з собою. Деякі заховалися в незмолоченій кукурудзі, не бажаючи повертатися назад.

А потім у село вступила 72 бригада, яка наздоганяла ворогів і нищила їх.

А потім ще кілька тижнів виловлювали відсталих у кукурудзі та соняшниках що не змолотили через дощову осінь. Як же ми раділи збройним силам України що показували свою мужність щодня. Вони гостювали у нас кілька тижнів і ми з радістю допомагали хлопцям. Матері, бабусі, дівчатка варили їжу, прали одяг, ремонтували його і намагалися хоч чим-небудь догодити захисникам. Радісно з ними спілкувалися, а вони розказували нам свої героїчні історії, не вважаючи себе героями. Сумували за загиблими побратимами, а ми розділяли їхній біль, як могли.

До цього часу спілкуємося із цими захисниками, вітаємо їх із святами розпитуємо про справи. На превеликий жаль багатьох із них уже немає серед живих і ми гірко сумуємо з цього приводу.

Наша область була звільнена 4 квітня 2022 року яка ж то була радість, яке задоволення. Ми дуже хочемо, щоб перемога настала у всій країні звільнили всі наші території і всі українці стали вільними.