Багрій Іван, 9 клас, Комунальний заклад «Дергачівський ліцей №1 імені Данила Бакуменка» Дергачівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Варенко Світлана Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи мав я уяву про справжню війну? Чи мав припущення, що буду жити під час війни?  Ні! Ні! І ще раз ні! Жив щасливо, навчався в рідному першому ліцеї, займався улюбленим футболом, отримував насолоду від курсів юних програмістів. І раптом ранкову тишу розрізав відчайдушний плач бабусі. Вона тремтіла, намагаючись одночасно обійняти нас усіх. Я спросоння нічого не міг зрозуміти, не міг повірити: війна… І невдовзі страшні звуки розкололи все навкруг.

Від переляку відняло мову. Відчуття, яке пройняло моє серце, важко описати словами. Плакала мама, плакала молодша сестричка, почав плакати я.

У цей час задзвенів телефон, і рідний дядько попросив маму швиденько зібрати нас, мене і Настуню. Дорослі вирішили, що дітей потрібно негайно вивезти подалі від прикордонної зони. За декілька хвилин вже машина була біля двору. Укинули нас в її черево (так тоді здалося), усунула мама мені у руку щось. Тільки в дорозі побачив, що це гроші, мабуть, всі, що на той час були в хаті. І в цей момент життя втратило всі свої яскраві кольори. Довга дорога в нікуди. Траса забита машинами. Довжелезні черги на блокпостах. Відсутність палива на заправках. І страх перед невідомим.

Наш український народ неймовірний. Патріотизм і підтримка охопили всіх, ніхто не став осторонь всенародного горя.

На кожній зупинці нам пропонували воду, якісь харчі. Та про їжу я й думати забув, вслухався в кожне слово, сказане пошепки дорослими. Боявся, щоб не потрапили під обстріли. Найболючіше – розлука з рідними людьми. У новинах звучали жахливі зведення, «рашики» наносили удари по мирному населенню. А ми все кудись повземо з мінімальною швидкістю. Нарешті приїхали в далеке село на кордоні з Румунією. Розмістилися в маленькій хатці з великою кількістю людей, усі дядькові знайомі з дітьми разом. Прожили місяць, та мені тут було важко: і мова відрізняється, і туга за Дергачами, і дзвінки з дому надходили нечасто, бо зв’язок не стабільний.

Та все ж найважче було моїй бабусі, яка навідріз відмовилася покидати нашу домівку. Якщо чесно, я її тоді не зовсім розумів. Як можна життя оцінити дешевше за матеріальні блага?

Зараз стало ясно, що бабуся просто вірила в ЗСУ, не мала жодного сумніву: Україна є і буде. Розповідала мені, що не може вчинити по-іншому, бо поруч залишилися люди, які потребують її допомоги та підтримки. Не розповідала правди про пекло, у якому живе, намагалася нас втішити. Не виправдалися мої сподівання на швидке повернення додому: відвезли в інше село під Одещину на батьківщину дідуся. Трішки стало легше, бо поруч родичі.

Тут я пішов у школу, переживав моторошні сирени, годинні перебування в бомбосховищі (до речі, до нього метрів з п’ятсот). Біг і думав: «Чи встигнемо вчасно сховатися? Чи не засипле? А куди ховається бабуня?»

Дуже чекав звільнення Козачої Лопані, вірив, що це буде переломний момент у війні. І він настав. «Ура! Козача наша!» - ридала в слухавку бабуся. Я нарешті виблагав повернення додому. Ніколи не забуду побаченого на Харківщині… Тільки нелюди могли вчинити такі звірства. Уночі страшно самому спати. Увижалися  зруйновані та понівечені будівлі, вирви на дорогах, сліди від осколків повсюди, вибиті вікна в хатах, ніби ножем зрізана, яблуня в саду.

Та якими були теплими і щирими зустрічі із сусідами, знайомими та незнайомими!

Тисячу днів триває ця війна. Вона вкрала в нас право  бути щасливими. Так, я відновив заняття футболом, разом з командою побували в Іспанії, відпочили в Косинові. Проте щодня лунають надокучливі сирени, щогодини переслідує страх від далеких, а іноді зовсім близьких звуків вибухів, щохвилини гинуть українці. Війна триває… Але я щиро вірю: перемога обов’язково буде. Ми швидко надолужимо втрачене! Моя Дергачівщина відновиться!