Йотка Артем

9 клас, Юрівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Попівської сільської ради Конотопського району Сумської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Кубишка Алла Володимирівна

Війна. Моя історія

23 лютого в класі ми обговорювали питання: чи може розпочатися війна. Дебати проходили жваво. Усі знали, що російські війська стоять на кордоні нашої області, але були переконані, що війни не буде.

О п'ятій ранку мамі на телефон прийшло повідомлення. Мама тремтячим голосом сказала : «Почалася війна». Наша родина була у великому потрясінні: ніхто не вірив цьому, усі сподівалися, що це якийсь злий жарт… Зайшли у соціальні мережі, і з подивом та жахом переглядали відео і фото палаючих будинків, рух ворожої техніки містами та селами нашої країни. Телефонували знайомим, друзям, родичам. Що робити? Де сховатися від цього жаху?

Мама весь час запитувала тата, чи ми виживемо. «Боже, хоч би діти вижили!», - весь час повторювала вона.

Із ранку центральною трасою вже рухалася українська військова техніка. Знайомі із сіл нашого району телефонували і говорили, що деякими селами вже «лазять» вороги на танках, БТРах, БМП та різних бойових машинах, як щури, незрозуміло звідки. Їх тьма - тьмуща. Так у страху і хвилюванні пройшов цілий день.

А надвечір ринула ворожа техніка. Ми спочатку і не зрозуміли - чия вона. На великих машинах везли страшні бойові знаряддя,безпілотні літальні апарати великих розмірів, сунула артилерія. Ми з жахом спостерігали за всім. Яке страхіття! Скільки всього суне, що ж вони зроблять із Україною?!

Душа стерпла, потім мене почало трусити з переляку. Я знову котре за цей день відчув свою безпомічність і великий страх за свою країну. У першу страшну ніч ніхто не спав:прислухалися до повітряних тривог, а вони все звучали і звучали так, що жах пронизував тіло.

Другого дня, 25 лютого, дорослі обговорювали лише одне питання: «Де ховатися, як зберегти нас, дітей». А ховатися було ніде: сільські підвали не вбережуть нас.

Потім знову ворожа техніка. Було чути страшний гул, який наближався.

Часто танки їздили повз наші двори. Гула земля, трусилися стіни в хатах. Дула танків були направлені прямо на вікна наших будинків.

Ми з жахом спостерігали цю картину. Одні рахували ворожу техніку, інші фотографували , знімали відео…

Скоро вороги вподобали іншу дорогу, яка вела на Чернігівщину, а потім на Київщину. У нашому селі їхній транспорт почав з'являтися рідше, ми тільки слухали той страшний гул танків десь не дуже далеко…

А потім у село вступила бригада, яка наздоганяла ворогів і нищила їх. Ще кілька тижнів виловлювала відсталих у кукурудзі та соняшниках,що не змолотили через дощову осінь. Як же ми раділи збройним силам України,що показували свою мужність щодня. Вони гостювали у нас кілька тижнів, розміновували поля і дороги, а у вільний час спілкувалися з нами. Вони розказували нам свої героїчні історії, не вважаючи себе героями. Сумували за загиблими побратимами, а ми розділяли їхній біль, як могли. Матері,бабусі,дівчатка варили їжу,прали одяг, ремонтували його і намагалися хоч чим-небудь бути корисними захисникам.

Дорослі до цього часу підтримують зв'язок із захисниками,вітають їх із святами, розпитують про справи. На превеликий жаль, багатьох із них уже немає серед живих, і ми гірко сумуємо з цього приводу.

Наша область була звільнена 4 квітня 2022 року. Яка ж то була радість, яке задоволення. Ми дуже хочемо,щоб ЗСУ здобули перемогу, звільнили всі наші території і українці нарешті стали вільними.