7 березня 2022 року Харків був під масованим обстрілом. Того дня дружина й син Владислава Дев’ятка, намагаючись сховатися від обстрілу, не встигли добігти до бомбосховища. Потрапили під бомби разом з іншими членами сім’ї у дворі свого будинку. Дружина Владислава загинула на місці, на очах в 11-річного сина Кирила. Хлопчик отримав множинні осколкові поранення. Після операцій і лікування його виписали. Але після цього дитина ледь не загинула. У тілі залишився осколок, який підійшов до серця, і стався інсульт...

Його врятували, і це диво. Я не можу по-іншому це казати, це просто диво було. 7 березня це почалося. 7 березня було бомбардування. Я з дружиною був на зв’язку, я був у відрядженні в цей час. А родичі з дружиною були вдома. У нас квартира на першому поверсі була. Дружина забрала до нас свою маму й сестру з племінником, і всі були в нас удома. Коли почалося чергове бомбардування, черговий обстріл, усі люди вибігали на сходовий майданчик.

Перший поверх — теж у нас, усі туди вибігли, і дружина теж вибігла. Що я не казав, вона мене не слухала. Вони дуже злякалися, і сусід каже: «Побігли ховатися в підвал». І вибігає зі своєю матір’ю на вулицю, і моя дружина слідом за ними. За дружиною біг племінник Сашко, син рідної сестри дружини, ось 21 рік йому було. Далі бабуся бігла й Кирюша. І як тільки вони почали вибігати з під’їзду, прилетів снаряд, Кирило побачив це й сказав мені: «Я бачу, що він прямо в маму». Я не знаю, як це взагалі могло бути. Сказав, що «я бачу, що прямо в маму летить, а потім, — каже, — біле світло, і все».

Дружину розірвало взагалі, її на частини розірвало, тільки частини тіла в різних сторонах були. Тих людей, які були на вулиці, їх також розірвало.

Сашка… він був ніби в глибині під’їзду, його просто пробило всього. Він помер на руках у своєї мами, бо вона бігла за ним. Вона намагалася допомогти йому, вона кричала, намагалася затикати ті місця, де в нього бігла кров. Буквально там кілька хвилин — і він помер у неї на руках. Це був її єдиний син.

Кирила пробило тоді осколками, поранений був увесь. Його забрали до лікарні, у Четверту невідкладну допомогу Харкова. Подивилися його, ну, він у нормальному стані був. Нічого не відчував, як він каже, що «я нічого не відчуваю». У цій лікарні йому зашили все, що бачили на тілі. Ті, що могли осколки дістати, вони дістали й не помітили один осколок, який був у шиї. Шию йому зашили й потім 23 дні все ніби нормально було.

Лікували, як би мазали, до хірургів ходили, і через 23 дні в нього інсульт — він сидів і впав. Упав, і незрозуміло що.

Викликали лікаря, лікар каже, що, «може, це якась після вибухова травма, якась епілептична, потрібно, щоб він поспав». Я кажу: «Та не було такого ніколи, ніколи не було такого з ним». І потім таки швидку, тому в Четверту невідкладну допомогу ми поїхали. Там подивилися, вони не визначили інсульту в Четвертій невідкладній, хоча на томограф возили. І потім в іншу лікарню, 16-ту, на ХТЗ відправили. Там теж подивилися, вони, мабуть, зрозуміли, що там нічого немає, і теж не зрозуміють, що таке. Потім відправили до обласної лікарні.

І лише в обласній лікарні на томографі знайшли те, що осколок — той, який потрапив у шию — він пішов до серця. І він перерізав йому артерію, цей осколок, а іншу артерію надрізав. І лікар каже, що якби ще ледь трохи, то вже б… Я не хочу про це навіть говорити. Потім Інститут невідкладної хірургії, там теж відмовилися робити будь-які операції. Ми звернулися до фонду «Мати та дитина», і тільки вони, зокрема керівник фонду Алла, вона шукала, і в Україні шукала, хто міг би прооперувати дитину. Але ніхто там не брався, і нас знову з інституту відправили. Просто капали весь час.

З інституту відправили до звичайної лікарні, на Муранова, у Харкові. І там ми, коротше, перебували поки що, капали-капали, медикаментозне лікування було. І коли Алла швидко, причому дуже швидко вона знайшла можливості, нас забрали прямо із цієї лікарні.

Коли нас забирали з лікарні, знаючи те, що сталося з дитиною, усі лікарі цієї лікарні, усі медсестри — вони вийшли на вулицю. І хтось молився, хтось іще щось...

Коли ми приїхали до Польщі, нас там одразу ж зустріли італійці, їхня група, там було чоловік десять, мабуть. Вони настільки там… і лікарі всі-всі були. І перевантажили дитину в іншу машину, бо він тоді взагалі був… Йому не те що... ну, лежав просто, і все. І потім наступного дня нас літаком... Вони йому буквально за три дні провели таке обстеження. Я вперше в житті бачив, що лікарі до хворого стають у чергу з усілякими своїми приладами. Вони, правда, один за одним стояли в черзі. Тому що не те що нас возили по кабінетах, вони зі своїми приладами приходили в цю реанімацію і все зробили. Вони за три дні провели таку як би... і потім мене покликали, кажуть, що «треба видаляти цей осколок, бо ми боїмося сепсису».

І на четвертий день працювало п’ятеро хірургів сім годин. Я не знаю, як вони мінялися, але вони, зрештою, зробили.

Коли все це пройшло, мені сказали, що операція пройшла добре. Вони самі були здивовані, що все так добре пройшло. Тут також писали, в Італії писали в газетах про цю операцію. Загалом це диво, просто чудо Господнє, я не знаю.

Ой як смачно...

У нього ручка не працює, він цього дуже соромиться. Загалом просидів майже місяць, а зараз загрався з дітками. Більше не в телефон, там комп’ютер, а більше в якісь дитячі ігри, там хованки, бігалки.

Він не дуже може бігати, проте йому це цікавіше.

Покажи правою ручкою, як ти... До себе її так ось, ручку, до себе, на себе. Зараз ось дитина відновлюється. Так, звичайно, після інсульту залишилося дуже-дуже багато цих уражень мозку. Але відновлюється. Дорослі відновлюються. І всі віримо, я вірю в те, що він відновиться. Я знаходжуся з ним постійно й бачу, що ось тут, де нас поселили, я бачу, що дуже позитивна динаміка. Постійно щось краще, щось краще постійно. Щось із кожним днем, не те, що там тижнями, з кожним днем. Я бачу, що з кожним днем щось стає краще. Ось і він задоволений. Я, коли він усміхається, дуже-дуже…