Ковалівська Анастасія, 9 клас
Балаклійський ліцей № 5 Балаклійської міської ради Харківської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Хіміч Валентина Олексіївна

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 року – дата, яку запам’ятають всі. В той день мій ранок відрізнявся від інших. Я прокинулася, батьки були вдома, що є незвичним. Я запитала у мами: «Що трапилося?», у відповідь на це я почула: «Розпочалася війна». Я не розуміла що це, що буде відбуватися, тому просто подумала, що завтра вже все буде добре та я знову піду до школи.

Кожного дня та щоночі росіяни наносили удари з авіації та «Градів». Влучання були поруч з моїм будинком. Вони були настільки сильними та гучними, що від вибухової хвилі трусився будинок. Мені та моїй родині було надзвичайно страшно. Окрім нас, страшно було й тваринам. Вони були настільки налякані, що бігали подвір’ям та намагалися сховатися якнайдалі від небезпеки.

Другого березня російські війська окупували моє місто, лунали гучні вибухи. Ми ховалися у сховищі по декілька годин та слухали як лунає сирена. Згодом, через обстріли, почалися вимкнення світла. На той час було ще доволі прохолодно, ми грілися як могли, вкривалися багатьма ковдрами, не знімали верхній одяг. Продуктів ставало все менше. Ми намагалась шукати хоча б щось у магазинах, купували їжу в людей...

Світло з’являлося, але через нові обстріли знову зникало. Було багато влучань у цивільну інфраструктуру, по енергетичних об’єктах. Навчання у школі не було, тому доводилось самостійно опрацьовувати матеріал за шкільними підручниками. З цього моменту я й почала усвідомлювати, що таке війна. Уночі ми бачили спалахи в сусідніх містах та селах, усе небо ставало яскраво – жовтим з віддаленим звуком вибухів. Моя родина намагалася максимально уникати розмов та зустрічей з окупантами, які ходили та їздили, контролюючи місто. Кожного разу, коли я лягала спати, в голові виникало питання: «А що буде завтра, чи буде воно взагалі…».

Дивлячись новини, я думала: «Чому це все відбувається саме з моєю країною, чому гинуть ні в чому невинні люди, навіщо взагалі ця війна?». Хоча раніше не могла і подумати, що буду замислюватися над цим.

Восьме вересня – щасливий день для Балаклії. Збройні Сили України після піврічної окупації звільнили місто. Я була дуже рада цій новині, всі були раді цій новині! Коли ми побачили українських військових, наш – український жовто - блакитний прапор, то у нас на очах наверталися сльози. Це були сльози радості, адже ми так чекали визволення.

Наразі війна триває більше, ніж півтора року. Важко усвідомлювати те, що ми не знаємо скільки це буде тривати ще, скільки ще наших військових віддадуть життя заради нашої перемоги. Велика територія й досі перебуває під окупаційною владою, багато людей знаходяться у російському полоні.

Війна мене навчила по – справжньому цінувати життя та кожну його хвилину, цінувати людей та їх незламність, правильно оцінювати проблеми. Війна показала, що є важливим та цінним для мене, хто є справжнім другом. Вона змінила моє життя кардинально, дала зрозуміти, що час від часу треба виходити зі своєї зони комфорту, навіть якщо цього не хочеться. Мені прикро, що ми маємо це переживати та бачити те, що раніше бачили тільки у фільмах. Дітей та підлітків вона змусила подорослішати раніше та розумітися на таких страшних речах як розлука, втрата близьких та знайомих, але вона навчила нас любити свою Батьківщину

Ми маємо не забувати, яку ціну заплачено, за те, щоб ми раділи сонечку, відвідували уроки та просто спокійно спали. Росія – країна – терорист, яка вбиває наше – українське, мирне населення. Я вважаю, що кожен, хто вчинив військовий злочин має бути покараний!