Кот Вікторія Вікторівна, вчитель української мови та літератури, заступник директора з виховної роботи
Запорізька гімназія №80 Запорізької міської ради

"Війна. Моя історія"

Війна… «П’ять букв, п’ять звуків, наголос на другому складі…» - так казала б я, вчителька української мови та літератури, до карколомного 24 лютого 2022 року, до повномасштабного вторгнення Росії на територію моєї країни. Ця дата закарбувалась в серцях мільйонів людей.

Дзвінок по мобільному телефону пролунав о 5.48, на екрані – «Христина. Шкільна медсестра». Дивно, невже я проспала вперше в житті на роботу.

-Віко, Вікторіє Вікторівно, вибачте… Тут літаки гудуть… Блогер Андрій Прана пише, що почалось, - якусь нісенітницю нервого казала підлегла.

-Христинко, що почалось? – спокійно відповіла я.

-Війна.Війна! Війна! – вже на крик перейшла вона. – Що робити? Як йти на роботу? Департамент освіти щось каже?

-Я не знаю… - підходячи до вікна відповіла я, чуючи гул літаків та вибух у військовій частині, що знаходилась в кілометрі від мого дому…

А далі прокинулися чоловік, почувши мою розмову, та маленька донечка. Лунало купа дзвінків від вчителів, від батьків учнів, від рідних, від керівництва школи. Все наче в тумані…

Скуповували ліки, продукти, постійно моніторили новини. Сусіди виїжджали з будинку, дівчата увозили дітей. Йдучи по вулиці з дитиною мені було соромно за те, що я її не рятую із Запоріжжя, а залишаюсь вдома. Все менше людей навкруги: лише пенсіонери та чоловіки…

Липень 2022 року. Мій чоловік, за фахом – машиніст тепловозу, йде до лав ДСНС, опановує за місяць професію сапера і їде в перше відрядження. Саме з цієї дати розпочинається новий відлік часу: життя 45 на 45 днів (стільки чоловік у відрядженні, стільки ж в Запоріжжі на службі), його перше поранення, довгий пошук офтальмологів, друге поранення – лікування, терміновий збір на ротацію, дзвінок раз в три дні…

Чи змінилось саме моє життя після війни? Не треба питати: сивина, безсоння, апатія, ненависть до знайомих із соцмереж, що виставляють фото з чоловіками, яким купили «путівки» за кордон або увезли на Західну Україну.

Що далі? Як далі? Поки не знаю. Тримають в цьому житті донька та учні, які вірять в мене та мої сили. На скільки мене вистачить? Подивимось. З неба мене оберігають десятки рідних людей, що стали за рік янголами…