Прибильський Ігор
Херсонський науковий ліцей Херсонської обласної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Подшибякіна Наталія Олександрівна

"Війна. Моя історія"

Не вірю, не вірю, скажіть, що це сон…
AZIZAA, співачка

Для мене війна почалася найтемнішої ночі 24 лютого 2022 року, коли мій мирний і тихий Херсон здригнувся від гуркоту ворожих бронетранспортерів, танків і гвинтокрилів. Ми прокинулися від чогось незрозумілого й страшного, того, чому тоді ще не знали назви...

Війна в місто увірвалася практично з перших хвилин. Подолавши майже безперешкодно Антонівський міст, ворог окупував Херсон. У вікно квартири я спостерігав, як по моїй вулиці їхала ворожа техніка, а потім з’явилися озброєні люди. Їх було багато… дуже багато. Здавалося, що вони скрізь. «Ходять по вулицях, строять героя, але чому тоді в руках ваших зброя», - написала про ці дні в Херсоні співачка AZIZAA.

Спочатку всі просто не розуміли того, наскільки все трагічно й серйозно. Але ранок першого березня став тією точкою відліку, коли херсонці вже чітко усвідомили: це справжня війна!

У Бузковому парку, який не так далеко від нашого будинку, відбувся бій 194-го білозерського батальйону 124-ї окремої бригади територіальної оборони з окупантами. Мешканці навколишніх сіл, озброєні гвинтівками, гранатами та коктейлями Молотова вирішили вступити в бій з ворожою піхотою. Але російські солдати були на танках та БМП. Вони жорстоко й цинічно розстріляли Героїв, які не встигли навіть скористатися тією зброєю, яку мали. Бій тривав близько сорока хвилин, полягло в ньому щонайменше двадцять чотири Герої.

Місто завмерло від жаху, від нечуваної жорстокості, але не припинило свого спротиву. Містяни та жителі області ще неодноразово виходили на мітинги з жовто – блакитними прапорами, показуючи ворогу, що Херсон – це Україна, що тут живуть хоробрі люди.

Моя родина перебувала в окупації до 23 квітня. З кожним днем згасали сподівання на те, що все зміниться. На жаль, ми усвідомлювали, що війна надовго... Усе більше знайомих залишало місто, частіше чули розповіді про загибель мирних людей, про катування. Звуки вибухів лунали цілодобово, не раз бачили, як у небі пролітають ракети. Витримувати все це було дуже тяжко. Батьки вирішили евакуюватися.

Нам пощастило. Ми виїхали на вільну територію всього лиш за добу, хоча чимало наших знайомих поневірялися в дорозі п’ять діб і більше, витримуючи приниження й знущання на ворожих блокпостах. Проїхали їх шістдесят сім, саме стільки нарахувала мама. «Пейзажі», які нам довелося побачити, закарбувалися в пам’яті, мабуть, на все життя: змучені й налякані люди, заплакані діти, безліч розбитої техніки, розкидані на узбіччі речі, заміновані мости... Важко забути й зухвалі, нахабні, самовпевнені, безжальні обличчя ворога. Загарбники цілком усвідомлювали, що можуть убивати, принижувати, знущатися, і за це не буде ніякої відповідальності.

А ми із жахом дивилися та страшну кількість техніки, яка кілометровими шеренгами стояла на дорогах, якими нам доводилося виїжджати. Вона могла будь – якої миті вистрелити, знищуючи все навколо. І це ми теж бачили... Ви навіть не уявляєте, яке було неймовірне почуття легкості, свободи, волі, коли на шляху трапився перший український блокпост! Мама просто плакала, обнімаючи нашого Воїна, тато закурив цигарку, а я, спустошений і щасливий, вдихав цю мить свого нового життя.

Ми не залишали України, перебуваємо на мирній території, увесь час очікуючи тієї миті, коли можна буде повернутися додому у свій зруйнований, розтерзаний, але такий мужній і нескорений Херсон.

Ну як ти, Херсоне, друже?
Чи боліло дуже?
Звісно, що боліло,
А ти все витримав, милий…
Дмитро Осичнюк, гурт «Спів братів».