З перших днів наше місто потрапило під окупацію, тож довелося жити за новими правилами і починати все інакше.

Мені зателефонувала сестра з Харкова і сказала, що їх бомблять. Я не могла в це повірити. Перший місяць ми спали одягнуті, я не відпускала сина від себе ні на крок.

Син чув телефонні розмови, які повторювалися знову і знову. Зовні він не подавав виду, що щось не так.

Ми чули вибухи після прольотів літаків.

Зовні син і зараз не показує, що має труднощі, але його ставлення до всього навколо змінилося.

Професійної медичної допомоги не було - лікарі виїхали, аптеки не працювали.

На даний момент я не можу згадати жодних пам’ятних речей.