Грекуляк Вікторія, Ліцей №4 Івано-Франківської міської ради, 11-А клас

Викладач, що надихнув на написання есе — Машіко Оксана Зіновіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Є п’ять стадій сприйняття горя: заперечення, протест, торг, відчай та, врешті-решт, прийняття. Фахівці кажуть, що людині потрібно близько року, щоб дійти до фінальної частини, але чи справді це так?

1000 днів, 1.4 мільйона хвилин, 86 мільйонів секунд… 86 мільйонів і одна секунда… дві секунди… три… З кожним рухом годинникової стрілки я переконуюсь, що фахівці брешуть. Вже пройшло майже три роки, а прийняти все так і не вдається.

У кожного українця 24 лютого пройшло по-різному. Моє було як в тумані…

7 ранку, будильник, ванна, сніданок — все як завжди, але щось не так. Досі пам’ятаю, як зайшла до батьків у кімнату, освітлену лише одним екраном телевізора. Говорив президент, мама на телефоні, тато ходить по кімнаті. «Ми вводимо воєнний стан на всій території держави», — тут і наступає перша стадія — заперечення.

Вмикаю телефон та починаю читати новини. В голові прокручується одна фраза: «Не може бути». Напевно, це був мій перший раз за все життя, коли я добровільно читала новини. Однак з кожним рядком прочитаного я розуміла, що це не сон, а реальність.

Стадія заперечення минула швидко: як тільки почула перші гудки сирени. Відчуття важко передати, та й згадувати я їх не хочу. Одне можу сказати: «моторошно». Не минуло й години, як я сиділа в машині та прощалася з домом. Ми поїхали в Чернівці, до родичів.

Стадія протесту тривала набагато довше. Весь час читала новини, хоча, коректніше було б сказати — «ковтала». Кожна частинка інформації була як бензин у вогнище. Я не розуміла, чому саме ми. На світі є 195 країн, тож чому саме ми стали ціллю? Гнів наростав з кожною хвилиною. Часом треба було просто відкласти телефон вбік та йти гуляти, щоб справитись з цією бурею емоцій. Одне рятувало — надія на краще.

«Я буду волонтерити, і все стане так, як було» — стадія торгу була, напевно, найлегшою з-поміж усіх. До того часу я вже повернулася у рідне місто, тож у мене покращився настрій.

Новини читала вже менше — не мала часу. Мене накрила трохи фанатична, однак корисна ідея — волонтерити. Повноцінною волонтеркою стати не могла, вік не дозволяв, тож робила все, що могла: плела сітки, приносила їжу військовим, купляла свічки.

Стадію відчаю можна прирівняти до першої тривоги.

Жахливі відчуття безвихідності та страху накривали мене. Я перестала вірити у «два тижні», які нам так сильно обіцяли, адже пройшло вже пів року. Волонтерити я трохи припинила, бо новий шкільний рік був вже на носі, тож треба було готуватись. Я знала, що не можна впадати у відчай, однак з кожним днем мене все більше і більше затягувало.

Не пам’ятаю, коли наблизилась до стадії прийняття. Так, саме «наблизилась» я і хотіла сказати, бо прийняти все ще не вдається. Новини то читаю, то перестаю. Від них мене знову накриває відчай. Все частіше починаю примирюватись з ситуацією та розуміти, що така воля Бога. Однак дійти консенсусу все ще не вдається.

Волонтерити так активно, як колись, вже перестала — у мене екзамени та вступ до університету не за горами. Також я почала працювати, тож кошти з’явились і тепер стала допомагати нашим захисникам матеріально. З кожною такою допомогою я відчуваю, що наближую нас до перемоги, що все ще можу бути якось корисною.

У мене, як і у всіх українців, досі жевріє надія на краще майбутнє. Тож зараз моя ціль — навчатись, адже коли треба буде відновлювати державу, я хочу бути в ряді перших охочих.