Грущинська Зоряна, 34 група, Київський професійний коледж інформаційних технологій та поліграфії

Вчитель, що надихнув на написання — Літош Анна Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

"Війна?" — все, що крутилось в моїй голові сотню разів, і не давало спокою. Але підготовка до контрольної роботи, за години до лиха, змусила відволіктися від надокучливих думок.

Двадцять третє лютого, я вкладаюсь спати.

Двадцять четверте лютого. Циферблат годинника показує п'яту ранку.

Ще зовсім рано, але глухі вибухи стали спільним будильником для всіх.

На фоні чутно шум телевізора. В сонному стані я намагаюсь збагнути та прислухаюсь до слів: "Почалась війна". Встаючи з ліжка мене супроводжували вже купа думок. Думок, які так і гули в голові, нагадуючи рій комах.

Блище до обіду в новинах пролунало знайоме місто — Гостомель. Страх почав поступово огортати з середини, потрібно нарешті щось робити. В кімнаті лунає телефонний дзвінок, то була бабуся. Вона починає голосити щоб ми негайно збирались та виїздили з міста. Що тої відстані від Гостомеля до Ірпеня? Вона мізерна!

Я, мама та молодший брат почали збирати речі, лише найголовніше. Знову чується телефонний дзвінок... Незабаром ми вже сидимо в машині. Окрім моєї сім'ї, нараховувалось ще п'ятеро людей. Це були рідні на поверх вище, які налаштовані втікати від холодних рук війни.

Машини, затори, вибухи, люди — все, що пам'ятаю з тої поїздки. Час вже йде до вечора, а нас на порозі хатини зустрічає бабуся з дідусем. Ми виїхали в невеличке село в надії, що тут безпечніше. Втомлена від сьогоднішнього дня я лягаю спати, але все ніяк не виходить заснути.

Ранок. Двадцять п'яте лютого. Я ніяк не можу усвідомити, що коїться. Все здається якоюсь ілюзією, та неможливим. Чутно вибухи, а поміж цього звуки машин. Які їздять і їздять, що здається дивним. Я з рідними вирішуємо вийти на дорогу. Постає картина з колонами машин, в яких люди просто хочуть жити, та намагаються втекти подалі від жаху. Деякі зупинялись та запитували дорогу. Як виявилося їх навігатори були не правильні, та люди їхали в нікуди.

Новини не припиняли лякати нас. І вибухи в свою чергу ставали дедалі гучнішими. Сутеніє. Зморена, я вирішила лягти, в надії заснути. Крізь сон чую дратівливий звук скотча, я не стала відкривати очей, а лише прислухалась до голосів бабусі та мами. Все ж змогла заснути.

Двадцять шосте лютого. Я дізналась, що то було: всі вікна в домі були заклеєні скотчем.

Хоч діло до весни, але в домі було холодно. На додачу проблеми з опаленням, і ми вирішили переселити всіх в одну кімнату. З настанням вечора приходить невимовний страх: він такий же холодний та німий, як погода за вікном.

Спальних місць не вистачило на всіх, я вирішила, що буду ночувати на підлозі. Кожної ночі ,перед сном, в голові була одна єдина думка: "Чи настане завтра?"

Пролунав надзвичайно сильний вибух. Було видно зарево. А моє серце було ладне вирватись з грудей.

Перше березня. Перший день весни та шостий день війни. Цього вечора я вперше почула свист ракети. В момент здалось, що це кінець, але, на щастя, вона пройшла повз. Так минали дні за днем. Вибухи, свист ракет, руйнування та страх який сидів в нас. Та, на жаль, досі залишається. Вже два роки, як продовжується повномасштабне вторгнення, кривава війна. В буденність вже ввійшли повітряні тривоги.

Але все одно стає страшно коли починає лунати сирена, ніхто не знає куди прилетить наступна ракета чи дрон.

Двадцять четверте лютого двадцять другого року назавжди залишило слід в душі та серці. Відбиток, більше шрам, який ніколи не зійде та буде жалібно нити, згадуючи цей жах. Та ніколи не покине мою пам’ять. Життя розділилось на "до" та "після", але я продовжую жити це життя. Та знаю, що другого вже не буде...