Варення Катерина, 7 клас, Комунальна установа "Попаснянський ліцей №20" Попаснянської міської територіальної громади Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романова Вікторія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів? Війна? Я досі не можу повірити в те, що це все почалося, коли мені було лише 10 років, і, зараз, в мої 13, досі відбувається. Я жила, чи ні... Мабуть все ж виживала ці всі, майже 3 роки. Але ж раніше я по-справжньому жила! У мене були справжні друзі, рідний дім і гарні батьки, які дуже любили і люблять мене зараз. А зараз?

Так, у мене є батьки, друзі і, хоч і не рідний, дім. Але це все відчувається не так тепло, як тоді, до переламного моменту всіх українців, у тому числі і мене.

Мабуть, моє дитинство і радість залишилися десь там, під завалами мого рідного дому. Війна забрала моє спокійне життя. Досі пам’ятаю, як сильно я боялася перших новин і вибухів, і пам’ятаю, як ті нелюди зруйнували мій дім зі всіма моїми спогадами, зруйнувавши цим і мене. Після цього я дуже змінилася, багато моїх знайомих і не впізнають теперішню мене.

Я змінилася не тільки зовні, а і внутрішньо, чим дивую сама себе. Можливо я просто подорослішала.  

З одного боку, я радію, що все розумію, а з іншого - мене це іноді дратує. Дратує те, що я розумію, якими насправді поганими і егоїстичними стали люди. З’явилось багато расизму, дискримінації, булінгу за світогляд тощо. Мені не подобається, коли хтось починає говорити зі мною про політику і мій дім. Чому? А тому що, коли про це починають говорити, мені дуже неприємно. Тому що, таким чином хочуть образити або просто насміхаються.

Але, на жаль, я не можу нічого з цим вдіяти. До речі, про колишній дім, де ж він? А він залишився десь там, у Попасній.  

Багато хто думає, що українці із східної частини країни "типу розмовляють свинячою” мовою і не знають української. Любі українці, які так вважають, усвідомте вже нарешті, що мова або знання людини не залежить від того, з якої вона частини країни або навіть світу - це лише її внутрішній стан, її позиція! А ще, я впевнена, що дехто навіть і не знає про таке місто як Попасна, і, мабуть, навіть ніколи не дізнаються.

Його буквально знищили! Майже стерли з лиця землі! Але... не з моєї пам’яті.   

Ще є дещо важливе - як змінилася атмосфера в моєму місті і в моєму житті. Мої знайомі роз’їхалися по різних містах, ми майже не спілкуємося, але все одно ми пам’ятаємо одне одного, намагаємося триматися разом, навіть на відстані. Чому? Тому що нас багато років об’єднувало наше спільне життя у тому рідному містечку.

Як же мені хочеться повернути той час, коли я жила там, вдома, в рідному місті Попасна. Так, неідеальному, так, зі своїми труднощами, але вдома.

Сподіваюсь, багато хто зрозуміє, як мені хочеться повернути всі роки, всі часи проживання в рідному місті... А зараз хочу помріяти: може моє есе читає хтось з мого міста або області, і зрозуміє мене, як ніхто інший. Я багато чого усвідомила, багато мріяла, але розумію, що мрії - то мрії, а дії - то дії. Дуже хочу, щоб ми - українці були завжди разом: не словом, а ділом. Підтримували одне одного, як в перші дні війни, бо лише так ми подолаємо все.

Бажаю завжди вірити і мріяти. І нехай ваші мрії здійснюються!