Арінушкіна Марія, 10 клас, Ліцей № 209 «Сузір′я» Дніпровського району м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мазко Марія В'ячеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зазвичай, бачачи, скільки часу минуло з початку повномасштабної війни, ми не звертаємо на це уваги. Ніхто вже не рахує дні й не святкує «круглі» дати. Але коли перед очима стає таке число, як тисяча, мимоволі з'являється думка: «так багато». Для когось цей час був насичений подіями, для інших - ні, але на кожному він залишив свій, можна сказати, унікальний відбиток.

Оглядаючись назад, складно усвідомити, що минуло вже майже три роки. Це - саме той випадок, про який зазвичай кажуть - «суперечливі відчуття».

В один і той самий час здається, що все почалось зовсім-зовсім нещодавно, а перший день закарбувався в пам'яті так добре, ніби це було лише вчора, і що так було завжди. Найгірше в людині те, що ми здатні звикати навіть до жахливих речей, якщо вони перетворюються на рутину. Що навіть така річ, як війна, може стати чимось звичайним, просто елементом нашого повсякденного життя. Гірше тільки усвідомлення, що це відчуття з’явилось з самого початку. Навіть коли всі панікували й не знаходили собі місця, я відчувала себе так, ніби знаходжусь десь дуже далеко, де не відбуваються всі ці страшні події, де немає жодного приводу для хвилювань.

Коли інші читали чужі історії чи розповідали свої, думалось, що це не стосується мене. А якщо не стосується, то як можна переживати це так, ніби воно відбувалося зі мною?

Почало здаватись, що щось не так зі мною особисто, ніби мої почуття зібрали в купу та повісили на них замок, який жодна трагічна розповідь не відімкне. В якийсь момент це стало причиною виникнення величезного почуття провини, бо як це так, хтось страждає, а я не те, що не відчуваю цього на собі - я навіть відчути сум через це не можу?

Першим кроком до прийняття цих почуттів стало розуміння того, що кожна людина переживає стресові події у своєму житті по-різному, психіка кожного реагує на зовнішні чинники не однаково. Хтось здатен емоційно реагувати, відчувати чужі проблеми, ніби свої, й це є для них нормою, а хтось втрачає цей ресурс дуже швидко, а разом із ним - можливість співчувати всім і кожному. Й правильного варіанту з-поміж цих двох немає - вони обидва є такими. Другим кроком було усвідомлення того, що відсутність співпереживання і відсутність розуміння того, що відбувається - це не одне й те саме.

Не обов’язково сприймати чуже горе, як своє, щоб розуміти, що багато хто зараз переживає найскладніші періоди свого життя, й через кого вони це роблять.

Проте, багато хто, на жаль, цього не розуміє. Люди вважають, що якщо ти не можеш глибоко переживати кожну трагічну подію, яка не має до тебе прямого відношення, то ти жахлива та безсердечна особа. Дехто навіть думає, що таке ставлення показує, що ти підтримуєш ворога. Але це зовсім не так, адже окрім співчуття ми здатні також і на раціональне мислення, завдяки якому ми розуміємо, що є добре, а що - погане.

Мені б дуже хотілося донести до інших, що всі люди заслуговують на повагу, незалежно від того, наскільки ви поділяєте їх почуття. Іноді ми не вибираємо, якими нам бути та які емоції відчувати.

Проте всі ми, українці, зараз в тій чи іншій мірі страждаємо від війни, на кожного з нас вона впливає, тому судити інших за те, як вони це переживають, які обставини для себе створюють чи які захисні механізми використовує їх психіка - це останнє, про що нам варто думати. Ми маємо об'єднуватись, зміцнювати наш національний зв’язок, і шанобливе та розуміюче ставлення один до одного - це необхідна для цього умова.