Я мешкала у Харкові. Напередодні повномасштабної війни захворіла на коронавірус. 23 лютого виписалась із лікарні, а 24 лютого о шостій ранку почула вибухи. Я була неходяча, у мене була важка форма ковіду - понад два тижні мені давали кисень. У мене не працювала рука і нога. Потім поступово відновилась.

З Харкова я виїхала 6 березня. По вулиці Шевченка вже наступали росіяни, вони потрапили в осаду в школі. Наші військові їх розстріляли. Танки бачила за 50 метрів від мене, бачила як вони стріляли. Школа повністю згоріла. Я перебувала в погребі, у мене вже не було сил. Я побачила все це дуже близько. Було дуже моторошно. Я досі це не можу забути. Після цього мене відразу вивезли. 

Потрапила я у селище Губиніха на Дніпропетровщину до далеких родичів, ми жили у них у кафе. Мені було нічим дихати після ковіду. Я знайшла волонтера і він мене перевіз до села Мохнач, Чугуївського району. Держава забезпечує гуманітарною допомогою. Тут дуже дбайлива голова сільради, піклується про переселенців. Я рада, що я перебуваю неподалік від дому. 

Найбільше шокувало, чому росіяни нас так ненавидять, що на нас напали. Шокує жорстокість до нашого народу. 

Приємно було те, що наші захисники звільнили Куп'янськ. Я бачила наших хлопців, і у мене стільки було радості, що вони відсунули ворогів, і нам стало спокійніше і впевненіше у нашій Перемозі. Так на душі було приємно від того, що наші пішли вперед! 

У мене родина розпалась. Ні син, ні дочка мене не прийняли. Я залишилась самотньою. У нас була дружна сім'я. Людей війна об'єднує, а у нас ось такий розлад вийшов. Сподіваюсь, що все налагодиться. Вірю тільки в хороше.

Я тримаюсь. Таблетку прийняла, у погріб спустилась. Переживемо. 

Я думаю, ми будемо попереду. Нам дають стільки допомоги, ми налаштовані тільки на Перемогу.