Я розлучена. У мене двоє дорослих дітей і троє онуків. Ми з Харкова. Наразі перебуваємо на Дніпропетровщині. Переїхали сюди 9 березня, тому що ми живемо на Північній Салтівці: це околиця міста, там були сильні бої. У дочки чоловік військовий, вони винаймали у Новомосковську квартиру до війни. Тепер він захищає Україну на Донеччині. 

Я до останнього не вірила, що у нас буде війна, навіть коли нас стали бомбити російські війська. Навіть не збирала тривожну валізку. Там родичі, у більшої половини Харкова коріння з Білогородської і Курської області. Прокинулась від вибухів, а вікна виходили на окружну дорогу, яку вже бомбили. 

Я не могла говорити, мене трясло, боялась за чотирнадцятирічного внука, з яким на той час перебувала. Це такий жах, який ніколи у житті не забудеться. Мене внук заспокоював. Визирнула у вікно, а там так багато машин, що і просвіту не видно. Всі виїжджали із Харкова. 

Довелося жити під бомбардуваннями, ночувати у підвалі. Виходили нагору готувати їсти. Спочатку дуже страждала околиця, а потім росіяни добрались і до центру міста. Ми дочекались старшу доньку, яка приїхала із Новомосковська і забрала нас туди. Дуже плакали по дорозі. 

Я працюю у тепломережах. Наші котельні порозбивали, інфраструктура пошкоджена. Намагаються лагодити, пустити тепло людям на зиму. Сподіваюсь, що все вийде. Працюю дистанційно на пів ставки.

Син з невісткою і двома дітьми залишався у Харкові. Він дуже підтримував росію, у нас рідня з Бєлгорода. Він повірити не міг, що таке може статися. А ми не хотіли ризикувати. Ми не стали їхати на захід України, тому що зять захищав Ізюм. Не хотіли його покидати. 

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, дякуємо вам за це. 

Мені здається, що війна закінчиться вже до кінця року. Милістю Божою і силою наших Збройних Сил це станеться.