Бідун Ольга, 10 клас, ОЗЗСО «Камінь-Каширський ліцей №1 імені Євгена Шабліовського»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Должко Галина Михайлівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна… Як то завжди буває, віра і надія були сильніші за сумніви, які тільки зароджувалися. Були ті, хто плакали, були ті, хто обіймали. Були ті, хто впевнені у виборі захистити тих, хто серцю не байдужий, а були ті, хто не погоджувалися з цим: надто в грудях боліло від думки про втрату можливу. Були ті, хто полегшено зітхали, почувши голос рідних та друзів по той бік телефона, а були ті, хто отримував у відповідь: «Зателефонуйте пізніше». Була зневіра, потім ненависть, а тепер — розпач. Були ті, кому доводилося обирати. А були ті, за кого вже зробили вибір. Один рух, один постріл — і людина?! Жива чи нежива?!

Ось основні спогади перших днів війни. Обійми матері в підвалі, яка хотіла запевнити: "Усе буде добре". Новини на фоні, які були невтішні… Фотографії з місць обстрілів… Ніхто не маскував жорстокості...

Мертві в зруйнованих будинках, що так скидалися тепер на їх гробниці. Проте жевріла віра, до жаху наївна: що це всього лиш на декілька тижнів, що все буде гаразд, що ми повернемося до звичного життя.

Початок війни всіх налякав, але водночас згуртував. Біль за країну відчував кожен… Стільки всього було в ті дні: жорстокість, продемонстрована в червоному кольорі.

Ми знаходили сили усміхатися навіть невеликій перемозі. Проте рана була занадто сильна, і з кожним днем вона все більше гноїлася. Кожне місто побачило смерть, але найбільший біль — за Маріуполь. Немає людини, яка б не чула хоча б одну історію про життя в окупації. Їх об'єднує те, що в них жах, вони переносять тебе в іншу реальність. Страх, нестача води й їжі, відчуття безпорадності, страждання людей.

Коли п'єш теплий чай, спиш у затишному будинку, згадуєш, відчуваєш, що зараз хтось лежить на холодній підлозі підвалу, обіймаючи рідних. Можливо, поряд із тобою мертві люди, які щойно усміхалися, надіялися. І якби це було тільки вибриками уяви… Але це була нова реальність…

Згодом починаєш звикати до сигналів повітряної тривоги, прокидаючись, відразу читаєш новини. Не можеш звикнути до страшних ран, які приносить новий день. Каховське водосховище… Мить шоку та зневіри, злості, коли перечитуєш новини про це. Розум відмовляється сприймати, скільки життів знищено за якихось нікчемних кілька хвилин. У ці моменти люди знову згуртувалися, щоб допомогти тим, хто потерпів.

Темні й холодні дні, засніжені вулиці — єдиним світлом слугує місяць. Шкода, що він не міг подарувати те тепло, яке так багато хто потребував. Постійні вимкнення світла — це те, з чим також змирилися.

Ворог не мав співчуття навіть до дітей. Це довів ракетний обстріл лікарні «Охматдит». У цей час уже ніхто не був здивований жорстокістю від росії. Це тільки підживлювало палаючу ненависть людей. І знову закликало всіх об'єднати зусилля. Декілька днів підряд люди передавали воду, харчі й збирали все необхідне на потреби лікарні. У ці дні гордість за мій народ хоча б на трохи втихомирила пекучу рану.

Все ще йде війна. Її наслідки стають усе важчими… Люди втомилися, обурюються. Але віра в перемогу жевріє й досі — не таким полум'ям, як раніше.

Мій шлях цією дорогою, яка просякнута кров'ю загиблих, ще не закінчений. Кожен втомлений і відчуває тягар кожного наступного кроку, як поранений звір. Скільки ще йти до кінця? Що чекає потім? Напевно, ніхто ніколи про це не дізнається. Це може статися будь-якої миті. Для цього не потрібно багато: один наказ, декілька рухів, смертельне знаряддя — і все скінчиться, як у багатьох інших історіях до цієї. Проте доти, доки живу, мою дорогу буде освітлювати віра у перемогу…