Ярослава, учениця 9-Б класу СШ №3

"Війна. Моя історія"

Ранок. Збираюсь до школи. Мама збентежена. Довго розмовляє по телефону. Нічого не зрозуміло. На душі якось кепсько. Машиною їдемо до школи. Вчителька сказала не знімати верхній одяг. Сидимо в кабінеті. Учні перемовляються, що начебто почалась війна. Страшно.

В місті починається хаос. Спустошені полиці магазинів та довжелезні черги. Стоїмо за хлібом 7 годин... Один буханець віддаємо сусідці, бабусі літнього віку. Вона плаче... А далі страшна ніч з 3 на 4 березня. Я з родиною у ванній кімнаті, сирена, вибухи. Серце колоте від тривоги та страху. В місто зайшла ворожа колона. Життя в окупації було схоже на щоденний квест, який з кожним днем ставав все складнішим. На вулиці стало небезпечно: скрізь озброєні солдати з непевною зовнішністю та броньовані машини з написами “Z”.

Півтора місяця - саме стільки моя сім'я протрималася в окупованому Енергодарі. Тривожна валізка зібрана! Вирішуємо ризикнути та виїхати. Така звичайна раніше дорога до Запоріжжя виявилася справжнім пеклом. На нас чекали 28 рашистський блокпостів та 4 дні страху.

Найбільше запам'ятались Пологи. Це місто, де я кожного літа відпочивала у бабусі. Зараз це були руїни, серед яких пробивались зруйновані ворогом житлові будинки, а обабіч дороги стояли обгорілі легкові автомобілі. На зупинці центральної вулиці нас чекали бабуся з дідусем. Вони не наважились виїжджати та вийшли аби побачити нас. Всі плакали, обіймались. Це була п'ятихвилинна зустріч. Зволікати не можна було, бо вечоріло, а попереду була неблизька дорога. Тоді я ще не здогадувалась, що бачу їх в останнє... Через місяць в будинок потрапить ворожий снаряд, який в одну мить відбере життя моїх рідних. Останній спомин: від'їжджаємо від зупинки, дивлюсь у вікно машини, бабуся поступово віддаляється, витираючи сльози та махаючи рукою...

Черговий ворожий блокпост. Солдат не нашої національності питає чи хочу я жити в Росії, каже що забере мене туди, бо там добре. Просить вийти з машини. Батькові наказав покласти руки на кермо та не ворушитись, притуливши автомат до скроні. Я починаю плакати, мама також. Перевіряють документи. Тоді, напевно, сам янгол-охоронець допоміг нам. Пропустили.

Стемніло. Сіра зона. Нарешті довгоочікуваний голос: “Слава Україні!”. Наші хлопці! Сльози радості та обійми. Ніколи не забуду ту мить щастя. Хтось з захисників виніс цілий оберемок найсмачніших яблук. Я побачила його очі: такі справжні, щирі, українські.

Нове місто, нові знайомства. Запоріжжя прийняло нас з усією душею. Місцева адміністрація дуже допомагала переселенцям. Наша родина відчувала себе захищеною. Тут ми прожили майже пів року, поки війна не дійшла й сюди. Жовтень 2022 року: Запоріжжя під постійними обстрілами з боку російських військ. Майже кожної ночі просинаємось від вибухів. Інколи так близько, що деренчить скло у шибках. Із дня у день спимо у коридорі. Батьки вирішують переїхати на західну Україну в мальовничий куточок, який називається Верховина. Притулок ми знайшли у гуцульської сім'ї, яка радо прийняла нашу родину. Саме тут я змогла відволіктись і на деякий час забути страшні спомини війни. Продовжувала навчатися онлайн, відвідувала гуртки, почала вивчати польську мову. І начебто все складалось добре поки... Поки батько не отримав повістку. Він жодної хвилини не сумнівався. Сказав, що прийшла і його черга захищати рідну землю. Доля закинула його на Бахмутський напрямок. І почались страшні будні... Для нього — це холодні окопи та постійна смертельна небезпека. Для нас — вбивче чекання його дзвінка. А дзвонив рідко, говорив мало. Про себе майже нічого. Завжди казав, що все добре. Ці дві хвилини розмови були справжньою відрадою, рідних голос в телефоні та очікуване: “Живий!”.

Три місяці боротьби. Рівно стільки протримався він на передовій. Дзвінок. Крик мами. Сльози. Загинув...

Найстрашніше у війні — це втрачати рідних. Бачити заплакані очі мами. Важко усвідомити, що нас тепер двоє. І так, як раніше більше ніколи не буде...

Стежка війни — це маршрут, який веде шляхом втрат, ворожості та страждань. Але ми мусимо вистояти, адже - це шлях, що веде до свободи!