Сердюк Марія

ДНЗ "Миколаївське вище професійне училище технологій та дизайну"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рожко Ганна Володимирівна

Есе "Невже це з нами?"

Я ніколи не думала, що це може статися з нами. Ніколи! Чутки про війну поширювалися дедалі з більшою силою, проте ніхто не міг це уявити в реальності. Люди готували для себе подушку безпеки: купляли каші, муку, олію, заготовляли воду та готувалися до всіх сценаріїв. У людей в селі стали в великій кількості заводитися миші, що свідчило про неминучі події. 

24 лютого. 5 ранку. На вулиці темно і ні однієї зірочки. Вся Україна прокинулась від вибухів, декого розбурхали тривожні повідомлення від друзів та родичів. Моя сім’я не вийняток. Хоча спочатку ми думали, що то дощ і грім. Але у вікнах було червоне полум’я, а на асфальті не було видно ані краплинки. Це був не дощ.

Усвідомивши реальну ситуацію ми не знали, що робити. Всі сумки, що були у хаті, літали до стелі для збору одягу, ми то складали речі, то розкладали. Куди бігти? Нікуди? Над дахом пролітали ракети та колони військових літаків і нас трохи сіпало від цієї ситуації. 

В перший же день вторгнення полиці в магазинах були пусті, не було навіть якогось гороху для супу. По хліб була кілометрова черга, такого я не бачила ніколи, батони випікали три рази на день. Проте ми були трішки навчені коронавірусом, тому звикли підлаштовуватися до обставин, а ось до цього зовсім не підготувалися. Кожний вечір ми слухали всі прямі ефіри мера та Кіма. 

Їхати закордон не було навіть думок. Хоча дуже хотілося забути ці звуки тривог, вибухів і постійного страху. Коли прилітало в кварталі від нашого будинку, то всі падали на підлогу і не через самозахист, а через вибухову хвилю, яка наче піднімала в повітря і кидала на землю. Хоча страшно було не так сильно. 

Страшно було, коли ми вирішили їхати закордон. Страх перед невизначеністю та відкритими дорогами, котрі невідомо куди ведуть. Дякуючи всім країнам Європи, а в особливості християнським суспільствам за щиру і теплу зустріч та розміщення. А повертатися назад було не страшно. 

Коли почалася війна, мені було 18, і я була ще такою вразливою дитиною. Зараз мені 20 і я все ще та дитина, але вже з дорослими думками та позиціями! 

Це була моя історія війни. За цей час ми всі змужніли та загартувалися. Правда за нами! Все буде Україна!