Біла Кіра, учениця 8 класу Миколаївського ліцею імені Миколи Аркаса

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабій Ірина Петрівна

Війна. Моя історія

Війна, моя історія. Що було 24 лютого, та мої почуття, які виникли через події того ранку. Десь п’ята година ранку, всі сплять, але в якийсь момент чутно сильний вибух, через вибухну хвилю затремтів будинок. Моя мама прокинулась, вона відразу подивилась новини й там вона дізналась, що почалась повномасштабна війна. Мама повідомила про це у нашу сімейну групу, потім вона розбудила мене, ми спустилися на перший поверх, і вона відразу почала збирати речі у валізу.

Я нічого не розуміла, бо вона мені сказала, що терміново потрібно спуститися, але не повідомила причину. Я дуже хотіла спати, але коли я почула декілька вибухів, то мені стало холодно і страшно. Мама сказала, що почалась війна, нам треба збирати речі й навряд чи я піду сьогодні до школи.

Тоді і я швидко почала збирати свої речі у валізу, але ми збирали речі лише на один тиждень, бо думали, що це не на довго. Мама мені вже повністю довіряла, щоб я зібрала свої речі, тому вона збирала тільки свої речі та документи. Я зібрала свою валізу і рюкзак, потім я спустилась у наш підвал і подзвонила друзям, щоб їм повідомити, але вже це ні для кого не була новиною, і тому я просто констатувала факт. Далі ми поїхали за моєю тіткою та двоюрідною сестрою, також зустрілися з бабусею та дідусем.

Бабуся та дідусь не хотіли, щоб ми їхали та казали щось типу: «Та через два дні вже нічого не буде», «зараз їхати дуже небезпечно», «не їдьте нікуди». Але моя мама наполягла на тому, щоб ми забрали тітку Віку і мою двоюрідну сестру Настю. Дорога була дуже тяжкою, ми об’їжджали обстріли, всі були в паніці, ніхто не розумів, що буде далі.

24 лютого я взагалі не розуміла, що це таке, але мені було страшно, я слухала музику і дивилась у вікно з надією, що це все закінчиться і ми поїдемо додому. Мій тато, коли ми їхали, казав, яким маршрутом краще виїхати (він був закордоном), моя мама майже всю дорогу мовчала і просто їхала, Віка дивилася новини, щоб не потрапити під обстріл, а Настя робила, те саме, що і я. Кожні дві години ми писали в сімейну групу, що з нами все добре і де ми були. Бабуся і дідусь теж писали як вони.

Під час війни наша родина об’єдналась, як ніколи. Ми всі друг другу допомагали й зараз допомагаємо. Під час війни зустрілися один раз всією родиною і один раз тільки з дідусем і бабусею. Іноді ми відсилаємо посилки. Тепер кожен ранок ми пишемо «доброго ранку» і кожні вихідні телефонуємо друг другу.

Після початку повномасштабної війни моє життя дуже сильно змінилося. Деякий час я проживала у Польщі, а потім ми поїхали до Німеччини. Я більше не займаюся балетом, бо в мене не має часу. В цьому навчальному році я перейшла на сімейну форму навчання, бо я ходжу до німецької школи. В німецькій школі з однокласниками я розмовляю англійською, а на уроках німецькою.

Також я ходжу на курси німецької у школі. Після занять я йду додому і роблю домашнє завдання з української школи, далі урок англійської, курс з математики, домашнє завдання і, якщо є час, то слухаю музику і малюю.

В Німеччині я знайшла подружку – вона з Туреччини, теж не знає німецької й ми розмовляємо англійською, але, звісно, я також розмовляю з моїми українськими друзями, ми іноді граємо, літом коли я їздила в Україну, то зустрілася з деякими. Під час війни дуже багато сталося: я значно покращила рівень англійської та німецької, почала вивчати латинську мову, почала частіше малювати, переїхала в іншу країну, знайшла нову подружку, розширила свій кругозір.