Анастасія, учениця, 9 класу, Іллінка (Одеська область), Одеська область

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року... Близько 4 години ранку я вперше у житті почула голосні вибухи та гуркіт літаків, на вулиці почалася якась метушня. Спочатку я навіть і не зрозуміла, що коїться. Пізніше, прочитавши пабліки телеграму і почувши голосну розмову бабусі по телефону, я зрозуміла - почалася війна. По телебаченню оголосили воєнний стан і звеліли залишатися в укриттях.

Я була дуже розгублена і налякана, не знала, що робити. До школи не пішла, бо моя вчителька повідомила про закриття школи. Вона намагалася заспокоїти, підбадьорити, підтримати мене. Все, що залишалося, сидіти і чекати, поки все закінчиться. Але, на жаль, так швидко нічого не закінчилося...

Незабаром я знову почула потужний вибух, потім ще один і ще… Я вперше в житті побачила ракети і літаки... Було чути дуже багато звуків,тоді я ще не розуміла, що це працює ППО. Мене охопила тривога і страх... Батьків дома не було, тому я почала телефонувати знайомим, а ті мене заспокоювали... Особливо добре я пам’ятаю слова близької подруги – «тримайся, це скоро закінчиться…».

Через декілька днів почалася мобілізація, багато родичів і моїх знайомих пішли захищати нашу землю, багато залишилося і зараз працює, щоб мати змогу донатити на потреби ЗСУ.

Минув тиждень, місяць… Постійна тривога, бездіяльність... Треба щось робити. Я з друзями і родиною починаємо допомагати ЗСУ, чим тільки можна - збираємо одяг, їжу, воду, медикаменти. У школі ми виготовляємо свічки, плетемо сітки для маскування, щоб передати нашим хлопцям.

Усі люди навколо були в шоковому стані, їм потрібна була підтримка, порада, допомога. Деякі в перші дні війни почали виїжджати з країни за кордон, бо в їхніх містах було небезпечно.

Але багато жителів Бучі, Ірпіня, Маріуполя просто не встигли… Ці міста були безжалісно знищені окупантами. Людям, які намагалися врятуватися, доводилося пішки долати десятки кілометрів, спати на підлозі, в полях, часто разом зі своїми улюбленцями. І все це під безперервні звуки пострілів та вибухів. Моя сестра також поїхала до Польщі.

Сім нестерпно важких днів у дорозі… Майже без їжі і води… Не можна було навіть кілька хвилин поспати через натовп людей, які не поміщалися у вагони, через постійні крики і плач малих дітей…За кордоном тихо і спокійно, привітні люди, але нестерпно тягне додому, дуже хочеться зустрітися з рідними, друзями, повернутися у своє, мирне життя…

Я ненавиджу нашого ворога, який приніс так багато горя, нещастя та сліз моїй країні. Ніколи не забуду, скільки людей віддало свої життя на полі бою. Серед них і двоє моїх односельців - Геннадій та Олег, які загинули. відстоюючи нашу свободу.

Але ми – українці! Нація сильних, мужніх, сміливих! Ми зможемо відбудувати наші міста і села, вони будуть ще гарніші, ще квітучіші, ніж були! А наш ворог отримає по заслузі!

Україна була, є і завжди буде вільною! Адже, як сказала поетеса Ліна,

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.

І наше діло праведне, святе!

Бо хто за що, а ми- за незалежність

Отож нам важко через те!