Коваленко Анастасія, учениця 9 класу Іллінської гімназії Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Глотенко Лілія Іванівна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року... Близько 4 години ранку я вперше у житті почула голосні вибухи та гуркіт літаків, на вулиці почалася якась метушня. Спочатку я навіть і не зрозуміла, що коїться. Пізніше, прочитавши пабліки телеграму і почувши голосну розмову бабусі по телефону, я зрозуміла - почалася війна. По телебаченню оголосили воєнний стан і звеліли залишатися в укриттях.

Я була дуже розгублена і налякана, не знала, що робити. До школи не пішла, бо моя вчителька повідомила про закриття школи. Вона намагалася заспокоїти, підбадьорити, підтримати мене. Все, що залишалося, сидіти і чекати, поки все закінчиться. Але, на жаль, так швидко нічого не закінчилося...

Незабаром я знову почула потужний вибух, потім ще один і ще… Я вперше в житті побачила ракети і літаки...  Було чути  дуже багато звуків,тоді я  ще не розуміла,  що це працює ППО. Мене охопила тривога і страх... Батьків дома не було, тому я почала телефонувати  знайомим, а ті мене заспокоювали... Особливо добре я пам’ятаю слова близької подруги – «тримайся, це скоро закінчиться…».

Через декілька днів почалася мобілізація, багато родичів і моїх знайомих пішли захищати нашу землю, багато залишилося і зараз працює, щоб мати змогу донатити на потреби ЗСУ.

Минув тиждень, місяць… Постійна тривога, бездіяльність... Треба щось робити. Я з друзями і родиною починаємо допомагати ЗСУ,  чим  тільки можна - збираємо одяг, їжу, воду, медикаменти. У школі ми виготовляємо свічки, плетемо сітки для маскування, щоб передати нашим хлопцям.

Усі люди навколо були в шоковому стані, їм потрібна була підтримка, порада, допомога. Деякі в перші дні війни почали виїжджати з країни за кордон, бо в їхніх містах було небезпечно.

Але багато жителів Бучі, Ірпіня , Маріуполя просто не встигли… Ці міста були безжалісно знищені окупантами. Людям, які намагалися врятуватися, доводилося пішки долати десятки кілометрів, спати на підлозі, в полях, часто разом зі своїми улюбленцями. І все це під безперервні звуки пострілів та вибухів. Моя сестра також поїхала до Польщі.

Сім нестерпно важких днів у дорозі… Майже без їжі і води… Не можна було навіть кілька хвилин поспати через натовп людей, які не поміщалися у вагони, через постійні крики і плач малих дітей…За кордоном тихо і спокійно, привітні люди, але нестерпно тягне додому, дуже хочеться зустрітися з рідними, друзями, повернутися у своє , мирне життя…

Я ненавиджу нашого ворога, який приніс  так багато горя, нещастя та сліз моїй країні. Ніколи не забуду, скільки людей віддало свої життя на полі бою. Серед них і  двоє моїх односельців -  Губенко Геннадій Олексійович та Мединський Олег Костянтинович, які загинули. відстоюючи  нашу свободу.

Але ми – українці! Нація сильних, мужніх, сміливих! Ми зможемо відбудувати наші міста і села, вони будуть ще гарніші , ще квітучіші, ніж були! А наш ворог отримає по заслузі!

Україна була, є і  завжди буде вільною!  Адже, як сказала поетеса Ліна Костенко,

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.

І наше діло праведне, святе!

Бо хто за що, а ми-  за незалежність

Отож нам важко через те!