Коваленко Анастасія, учениця 9 класу Іллінської гімназії Усатівської сільської ради Одеського району Одеської області
Вчитель, що надихнув на написання есе - Глотенко Лілія Іванівна
Війна. Моя історія
Ранок 24 лютого 2022 року... Близько 4 години ранку я вперше у житті почула голосні вибухи та гуркіт літаків, на вулиці почалася якась метушня. Спочатку я навіть і не зрозуміла, що коїться. Пізніше, прочитавши пабліки телеграму і почувши голосну розмову бабусі по телефону, я зрозуміла - почалася війна. По телебаченню оголосили воєнний стан і звеліли залишатися в укриттях.
Я була дуже розгублена і налякана, не знала, що робити. До школи не пішла, бо моя вчителька повідомила про закриття школи. Вона намагалася заспокоїти, підбадьорити, підтримати мене. Все, що залишалося, сидіти і чекати, поки все закінчиться. Але, на жаль, так швидко нічого не закінчилося...
Незабаром я знову почула потужний вибух, потім ще один і ще… Я вперше в житті побачила ракети і літаки... Було чути дуже багато звуків,тоді я ще не розуміла, що це працює ППО. Мене охопила тривога і страх... Батьків дома не було, тому я почала телефонувати знайомим, а ті мене заспокоювали... Особливо добре я пам’ятаю слова близької подруги – «тримайся, це скоро закінчиться…».
Через декілька днів почалася мобілізація, багато родичів і моїх знайомих пішли захищати нашу землю, багато залишилося і зараз працює, щоб мати змогу донатити на потреби ЗСУ.
Минув тиждень, місяць… Постійна тривога, бездіяльність... Треба щось робити. Я з друзями і родиною починаємо допомагати ЗСУ, чим тільки можна - збираємо одяг, їжу, воду, медикаменти. У школі ми виготовляємо свічки, плетемо сітки для маскування, щоб передати нашим хлопцям.
Усі люди навколо були в шоковому стані, їм потрібна була підтримка, порада, допомога. Деякі в перші дні війни почали виїжджати з країни за кордон, бо в їхніх містах було небезпечно.
Але багато жителів Бучі, Ірпіня , Маріуполя просто не встигли… Ці міста були безжалісно знищені окупантами. Людям, які намагалися врятуватися, доводилося пішки долати десятки кілометрів, спати на підлозі, в полях, часто разом зі своїми улюбленцями. І все це під безперервні звуки пострілів та вибухів. Моя сестра також поїхала до Польщі.
Сім нестерпно важких днів у дорозі… Майже без їжі і води… Не можна було навіть кілька хвилин поспати через натовп людей, які не поміщалися у вагони, через постійні крики і плач малих дітей…За кордоном тихо і спокійно, привітні люди, але нестерпно тягне додому, дуже хочеться зустрітися з рідними, друзями, повернутися у своє , мирне життя…
Я ненавиджу нашого ворога, який приніс так багато горя, нещастя та сліз моїй країні. Ніколи не забуду, скільки людей віддало свої життя на полі бою. Серед них і двоє моїх односельців - Губенко Геннадій Олексійович та Мединський Олег Костянтинович, які загинули. відстоюючи нашу свободу.
Але ми – українці! Нація сильних, мужніх, сміливих! Ми зможемо відбудувати наші міста і села, вони будуть ще гарніші , ще квітучіші, ніж були! А наш ворог отримає по заслузі!
Україна була, є і завжди буде вільною! Адже, як сказала поетеса Ліна Костенко,
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне, святе!
Бо хто за що, а ми- за незалежність
Отож нам важко через те!