Людмила Лошик, вчителька Сошичненського ліцею

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого світало. Тривога в серці та жах в очах… Перші вибухи та постріли… Перші ефіри та новини… У Луцьку пожежа… Поки мирно сплять околиці області, їхній адміністративний центр у зоні ураження ворожих ракет. Так розпочався мій етап – 53-річної вчительки з невеликого села Сошичне, що на Волині. За плечима — понад 32 роки педагогічного стажу, навчання в університеті, подружнє життя та народження двох дітей. Якось так і познайомилась з вами.

06:00…07:00… «Треба телефонувати…» — кажу я. «Ні, — відповідає чоловік, — нехай поспить ще трошки, хто його знає, скільки вже далі часу не спатиме». Так, я намагаюся зібрати сім'ю разом. Син проживає з нами, а от донька вже покинула родинне гніздо та мешкає в райцентрі, хвилин зо 30 від села, недалечко. Але якби ви тільки знали, скільки часу моє серце вискакувало з грудей, коли вона їхала блокпостами до нас.

07:30. Іванка, так звуть мою донечку, вже на ногах і намагається заправити автомобіль… Але даремно, черги кілометрові. Прошу їхати на залишку, адже краще чекати невідомості разом… У страху, в паніці, із зібраними документами та аптечкою минає день. Так, це я ще опустила «правило двох стін», де ми в дерев'яній хаті сиділи в коридорі та сподівалися вціліти від ракети. Сон… Напевно, не чули цієї ночі… Від військового транспорту щоразу прибігали до вікна… Ось і ранок… День трансу… Як зазомбовані, скануємо сім’єю телевізор. Дивлюсь на доньку, геть бліда, вона ж у мене трудоголік, цілий ранок хвилювалася за відмінені заняття. У мене уривається терпець: якщо нічого не робити, то і ворога не треба, самі себе в кут заженемо.

Сьогодні 25 число, мій день народження. Майбутній зять приніс майже торт, якийсь рулет зі свічкою. Думаю, можливо, востаннє святкуємо разом, хто знає, де буде кожен із нас.

Пропоную дітям їхати за кордон, вони ніяк. Син і чоловік ідуть записуватися у місцеву тероборону, яка формується в селі. Я вирішую, що треба щось робити, організовуватися та почати допомагати. Тепер питання: кому, як, що робити? Все це вирішується протягом години.

Їдуть перші хлопці із села у військові частини. Почала списуватися зі своїми випускниками, що служать. Пишуть потребу в їжі, одязі, маскувальних сітках і багатьох інших речах. Як зараз пригадую, організували волонтерський пункт у сільському клубі. Створили в телеграмі групу для спілкування односельчан, і почалося… Збираємо харчі, овочі, м'ясо, сало, хліб. Далі телефонує сільський голова і каже, що заїхало два взводи хлопців по обидві сторони села і є потреба в харчуванні. Набираю по телефону своїх добрих подруг і колег та організовуємо триразове харчування для військових. За кермом польової кухні донька, майже вже своя серед захисників.

Іванка взяла на себе молодь, а я, так би мовити, — «бабський батальйон». Так минув тиждень у клопотах. Людей на волонтерському пункті ставало все більше. Долучилися дівчата-пекарі, що почали пекти хліб і випічку до Києва і далі. Згодом у нас з'явилися нові люди в громаді, яким Україна дасть назву ВПО (внутрішньо переміщені особи). Перший потяг прибув на Ковельський залізничний вокзал.

Ми зустріли дітей та дорослих, і тут у повному обсязі огорнув жах війни. Діти налякані, голодні, їхні очі сповнені жаху.

Люди прибували з різних кінців України, несли свої історії порятунку та втрат.

Минуло ще кілька місяців, налагодилася комунікація, виробився алгоритм допомоги. Віднайшли всі контакти військових, познайомилися з іншими волонтерами і закрутилося. Вересень — початок навчального року, і я почала гуртувати дітей.

Ми відкрили, так би мовити, юний волонтерський фронт: діти почали виготовляти сухпайки, окопні свічки, взяли на себе плетіння маскувальних сіток. Для дорослих чоловіків з'явилося завдання з виготовлення буржуйок.

Ніхто вже не мав сумніву… війна завершиться не швидко. Вже люди почали називати своїми не лише односельчан на фронті, а й усіх українських захисників.

Отож, перший рік повномасштабної війни канув в історію. Наш волонтерський пункт виробив систему. Почали працювати за запитами наших хлопців. І тут знову потрясіння… Перша чорна звістка в село. Загинув хоробрий воїн, хороший сім'янин — Валерій Лошик. Почали організовуватися для гідної зустрічі. А що таке гідно чи як треба? Хто його зна… Єдине, що трималися разом. Не ділили біду на твою і мою, вона була спільною. Не можу пригадати термінів, але втрати частішали, і по сьогоднішній день маємо 8 Небесних Героїв.

Підсумовуючи три роки, можу сказати, що спільними зусиллями односельчан і небайдужих

вдалося зібрати кошти та купити 15 приладів нічного бачення, 25 біноклів, 11 автомобілів (від «течиків» до пікапів), 18 тепловізорів, і так і не скажеш, скільки тактичних рукавиць, шкарпеток, аптечок, дощовиків, ліків передано і досі передається.

О, ледве не забула розповісти про кабанів, які пішли на тушонку. Це був ще той квест для місцевих жіночок. Поки чоловіки рили окопи та фортифікаційні споруди, місцеві ентузіастки пишуть мені СМС: «Бачили, що в сусідній громаді м'ясо тушкують, бо ж літо, щоб не псувалося. Консервація стоїть довше». Організувала збір, як не дивно, знову швидка реакція, до вечора є. Труднощі з доставкою. Поїхали у сусіднє село, привезли живого… Не розповідатиму про душевні тортури дівчат, а от кабанчику виявилося не солодко. Помер у муках… Зібрались на «порання», так у нас кажуть по-місцевому. Роботу з консервації проводили в місцевій школі. Набили руки і більше року виготовляли продукцію, поки була потреба. Мала досвід також із пошиття плитоносок та балаклав. Одним словом, термінологія моя поповнилась добряче.

У 2023 році випала можливість подати заявку на конкурс «Благодійна Україна», де в Києві я із донькою отримали диплом ІІІ ступеня за організацію допомоги на волонтерському пункті села Сошичне. По тому, що запитів від хлопців ставало менше, було зрозуміло: Україна стала на рейси війни і налагоджується поставка продуктів, техніки, засобів, одягу.

Сьогодні наша допомога продовжується. У школі плетуть сітки, а ми, згідно з проханнями військових, закриваємо запити. Наприклад, минулого місяця купили РЕБ-антену для 100-ї волинської бригади та автомобіль для евакуації поранених для 79 ОДШБ, де служить медиком Діма Шворак. Знаю точно, що до останнього буду волонтерити та допомагати, допоки не почую від хлопців: «Мир та Перемога». Допоки ЗСУ тримає фронт, тил має допомагати. Тільки в єдності наша міць та сила.