Михайло Щипалов, 8 клас, Козелецький ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе — Карась Ігор Павлович 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У моїй сім'ї завжди панувала взаємодопомога. Батьки вчили мене, що треба спочатку допомагати іншим, а потім думати про себе. Це дуже сильно вплинуло на мене. Коли почалася війна, я був шокований. Я ніколи в житті не бачив такої кількості людей, об’єднаних спільною метою.

На початку війни держава, здавалось, не знала, що робити. Але небайдужі люди підняли Україну і фактично врятували її.

Мене вразила ця злагоджена робота, якої я раніше не бачив. З перших днів війни моя сім'я почала допомагати іншим — збирати одяг, їжу, надавати фінансову допомогу. Це надихнуло мене, і я вирішив усіма силами долучитися. Коли мій батько через кілька днів пішов до військкомату, у домі запанувала атмосфера смутку, зникли ентузіазм і запал. Але ми зрозуміли, що треба рухатися далі. Ми почали готувати для батька все необхідне.

Коли батько попав на фронт став для мене переломним моментом. Спочатку це було важко, але я вирішив, що маю підтримувати його і допомагати як тільки можу.

Був приємно здивований, коли люди швидко знаходили для нього все необхідне, коли наша сім’я не могла впоратися самотужки. Я дуже вдячний цим людям. Можливо, саме вони врятували життя моєму батькові. Їхній приклад надихнув мене. Згодом на фронт пішли ще кілька родичів. Це були важкі моменти, але ми робили все, щоб їх підтримати.

Один із моїх родичів, пожежник, рятував людей із самого початку війни.

Його історії про пожежі, викликані обстрілами, були болючими, але він також рятував життя. Коли у нас закінчувалася їжа, він знаходив її у віддалених магазинах і привозив нам. Особливо я захоплююся людьми, які допомагають іншим, незважаючи на власні труднощі. Одним із таких прикладів є моя класна керівниця, яка, навіть перебуваючи на пенсії, значну частину своєї зарплати віддає на збори. Також помітив, що люди старшого віку часто готові допомагати більше, ніж молодь. Це трохи сумно, адже саме молоде покоління є майбутнім країни і має більше дбати про її розвиток.

Дуже прикро бачити, коли деякі люди, маючи все, не лише не допомагають, а й заважають іншим. Наприклад, ті, хто заробляє на гуманітарній допомозі. Незрозуміло, чому держава закриває на це очі.

Але ці моменти не повинні нас зупиняти, а навпаки, надихати працювати ще більше. Мене також надихала допомога людей з інших країн, які організовували масштабні збори для України. Шкода, що з часом така атмосфера згуртованості зникла, але я вірю, що взаємодопомога стала для нас звичкою. Я переконаний, що допомога, яку надала моя сім’я, не була марною. Ми змогли підтримати тих, хто цього потребував. У наш час допомога — це не лише необхідність, а й спосіб створити історію нашої країни.

Я хочу подякувати всім, хто долучився до зборів або просто допомагав. Разом ми творимо історію, навіть якщо не всі це усвідомлюють.