Ротай Софія, 11 клас, Бориспільський ліцей імені Костянтина Могилка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Скрипник Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Що ж воно таке? Вікіпедія каже, що це «сукупність дій між державами, народами або класами всередині держави, спрямованих на захоплення чужих природних, енергетичних та людських ресурсів, іноді з метою знищення певних прошарків населення, або народів в цілому.» Але це лише поняття з наукового погляду, а для людей це страшне слово, яке означає біль, страх, тривогу за близьких, горе від втрат.

Для кожного вона почалася в різний час, в різних містах та з різних подій. Але народ єдиний у своєму горі від Закарпаття і Львова до Харкова і Луганська.

Як розпочався мій шлях під час війни? Я новокаховчанка, кілька років тому жила в невеличкому містечку біля річки Дніпро у Херсонській області, але зараз маю лише папірець зі статусом «ВПО» та тимчасово проживаю у Борисполі. Для мене війна розпочалася так, як і для багатьох українців, – 24 лютого о 5 ранку. Ми почули перші вибухи за містом - це була військова частина у селі поруч, того ж дня місто потрапило під окупацією разом з Каховською ГЕС та Північнокримським каналом. Через кілька годин сталася трагедія, яка сколихнула все місто: російські солдати розстріляли цивільну машину на ГЕС, у якій загинула мати з трьома дітьми до 6 років та двоє людей похилого віку.

Упродовж перших тижнів окупаційна влада не пропускала у місто машини швидкої допомоги, пожежників та інші служби безпеки. Також вона ввела комендантську годину та зняла всі камери спостереження.

В перші дні людям доводилося розчищати підвали своїх будинків для облаштування укриття під час обстрілів. Але новокаховчани не мовчали: через певний час ми почали виходити на мітинги разом зі Скадовськом, Генічеськом та іншими містами та селами нашої області проти окупаційної влади та за для підтримки українських військових. Натомість росіяни почали «глушити» зв'язок, щоб людям було важче спілкуватися та дізнаватися новини.

Поспілкуватися з друзями можна було лише вночі, коли мережа не перевантажена користувачами і її не так сильно «глушили», як у день.

Через кілька тижнів у місто перестали завозити українську продукцію, тому полиці в магазинах стрімко порожніли, а згодом поповнювалися товарами з Росії та Білорусі за рублі. Вночі я навчилася відрізняти постріли автомата від кулемета і збиратися в підвал за лічені хвилини…

Виїжджати - це було майже спонтанне рішення, ми брали майже все необхідне, оскільки їхали ненадовго..

18 квітня ми виїхали на Закарпаття, по дорозі нас чекала купа блокпостів, перевірок документів, але це було не найгірше, що могло статися. Майже 10 годин ми їхали через окупацію, хоча раніше область можна було проїхати за кілька годин. Після виїзду про все, що відбувалося в місті, ми дізнавалися від знайомих, які там залишилися, або з телеграм каналів.

11 липня, ближче до ночі, ЗСУ завдали удару по складу військової техніки поруч з Новою Каховкою. Майже половина міста залишилася без вікон.

Деякі магазини, які знаходилися в радіусі вибуху і уламків, згоріли або були пошкоджені. Мешканцям довелося купляти плівку, щоб хоч якось тимчасово замінити вікна. Квартира моїх бабусі й дідуся понівечена уламками скла та дощок, в деяких місцях тріснула стеля, а деякі речі майже не збереглися.

Переломним моментом для мого міста стала трагедія, яка відбулася 6 червня 2023 року - підрив Каховської ГЕС, коли вся світова спільнота обіцяла і гарантувала, що Росії це «невигідно і непотрібно». В той момент здавалося, що світ зупинився і це якийсь нічний кошмар. Наш міні-зоопарк «Казкова Діброва», який розташовувався в парку біля Дніпра – затопило, а всі тварини загинули від великого потоку води.

Дома біля річки були затоплені майже по другий поверх, територія вниз по Дніпру зазнала втрат протягом кількох місяців, поки вся вода не зійшла.

Для мого міста війна не закінчилася, воно й досі під окупацією і під обстрілами росіян. Я чекаю на визволення і відновлення мого міста. Я розповідаю його історію, щоб люди не забували про свою маленьку Батьківщину.

Зараз я навчаюся і живу в Борисполі, але в майбутньому мрію повернутися у своє місто і приймати участь у його розвитку та популяризувати українську культуру у світі.