Мешканка Мар’їнки у 2014 році зрозуміла сенс слів свого дідуся, який говорив: «Я знаю смак миру». На жаль, для цього їй довелося жити під обстрілами.

Із початком війни я не виїжджала нікуди з Мар’їнки, не було куди їхати. 12 липня 2014 року в обід почався обстріл, і, коли почали снаряди долітати туди, де я проживаю, ми чули, як тріщать сусідні дахи, як на сусідніх вулицях падають снаряди й до нас осколки. Стало страшно – і ми пішли на одну ніч в сусіднє місто Курахове. Зупинитися там не було де, на жаль, тому на ранок наступного дня ми повернулися та для себе вирішили, що залишимося вдома.

Досі в нас лінія розмежування. У деяких місцях ця лінія становить всього пів кілометра, а то і 200 метрів. Бойові дії тривають, стрілянина триває. Тривалий час ми жили без світла, без зв’язку, без води. У нас не було світла, напевно, два з половиною тижні. Ми не могли навіть заряджати мобільні телефони, не було зв’язку з рідними.

Я живу в приватному секторі, який знаходиться ближче до боку Курахового. Поруч з нами залишалися лише сусіди-пенсіонери. Розуміли, що більше з молоді тут нікого немає, тому нам доводилося брати на себе відповідальність і допомагати пенсіонерам вижити в цих умовах.

Мої дідусі й бабусі не дожили до цієї другої війни, слава Богу. Я спілкувалася з нашими сусідами, які прожили ту війну і цю. Пригадую, як ми розмовляли з одним із моїх дідусів, який помер пів місяця тому, йому було 90 років. Він розповідав, який смак хліба, говорив: «Я знаю смак миру». Ми не розуміли цього, поки не зіткнулися з війною.

Ми навчилися готувати на багатті. Спочатку боялися спати в будинку, тому ночували у дворі, у наметі під горіхом. У серпні нас звільнили, і ми зайшли до будинку.

Саме ставлення до життя в мене після того, що сталося, не змінилося. Як хотіла жити, так і хочу жити далі, розвиватися.