Логвинюк Анастасія Василівна, вчитель, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Луцький ліцей №11 Луцької міської ради"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна.... Жахливе слово, правда? Ось ти живеш своє щасливе життя. Навчання в школі, вступ до коледжу, безтурботні студентські роки, успішне складання ЗНО, влаштування на омріяну роботу в школу, ба більше, можливість працювати за сумісництвом та здобувати новий та такий цікавий досвід роботи. Бачити щодня щасливі очі дітей, тішитися їхнім маленьким перемогам, розділяти разом невдачі, потопати в їхніх обіймах і... війна... Чутно перші вибухи, ген за будинками видніється дим.

Страх і розгубленість. Дзвінок від тата з-за кордону і його слова "Я не чекатиму, поки вони прийдуть до моєї хати. Їду додому".

Шалене хвилювання за брата, адже він військовий і вже багато років стоїть на захисті нашої країни. Так хотілося, щоб це все виявилося сном, але, на жаль, цей найстрашніший у моєму житті "сон" триває і досі. Той ранок 24 лютого я пам'ятаю до найдрібніших деталей. Як схопивши в руки документи я оглянула кімнату, наче востаннє. Подивилася на свої речі і раптом усвідомила, що тепер мені нічого з цього непотрібно. Все матеріальне втратило свій сенс. Те, що до цього дня здавалося таким важливим та необхідним тепер не вартувало нічого.

Виходячи з кімнати поглядом помітила іграшкового ведмедика і чомусь, він здавався мені таким живим і наляканим. Документи та ведмедик – це все, що я взяла тоді з собою.

Потім було повне занурення в новини, які лунали з телевізора і вдень і вночі. Здавалося, наче цей цілодобовий моніторинг зможе чимось допомогти, від чогось застерегти, врятувати. Очікування щоденних повідомлень від брата зі словами "В мене все добре" та шалена тривожність, коли ці повідомлення приходили надто пізно. Тоді було багато ночей без сну. Щоденні походи до храму, щирі молитви до Бога з вірою, що зовсім скоро це все припиниться… Але, на жаль, за горизонтом вже видніється 1000 день війни.

Ще досі я не перестаю захоплюватися шаленою згуртованістю наших людей, людяністю та патріотизмом. З перший днів повномасштабного вторгнення кожен намагався допомогти чим міг.

Щоденно ми в школі плели маскувальні сітки та готували їжу для наших військових. Хотілося віддати усе аби тільки настав мир. Той мирний час, який ми так не цінували.  А ще пригадуються довгі години проведені в укритті обіймаючи дітей, витираючи їхні сльози і кажучи їм, що все буде добре. Зовні я намагалася бути спокійною і невимушеною, а всередині мене роз'їдав шалений біль. Боліло за нашу Україну, за полеглих її синів і за дітей боліло дуже. Війна забрала їхнє щасливе та безтурботне дитинство, лишивши натомість гучні сирени, вибухи, стіни укриття, сльози і смерті рідних людей. 

Але наші діти заслуговують на мирне і щасливе дитинство! Хочеться кричати про це на увесь світ. Припиніть війни! Ми всі заслуговуємо на життя. На тихе і мирне життя. Ми заслуговуємо на щастя! Ми хочемо миру!

Я бачила очі дітей, які втратили тата на війні і чула з їхніх вуст: "Як виросту, то стану військовим, так як тато". Інколи, я боюся показати свою слабкість і ковтаючи сльози намагаюся бути сильною, посміхатися, дарувати свою підтримку та любов... Але в моменти, коли місто гуде несамовитими сигналами, я даю волю сльозам. Адже ці сигнали сповіщають про ще одного небесного воїна, який поліг на полі бою заради усіх нас.

Мій 1000 день війни... За цей період я зрозуміла, що немає нічого ціннішого за людське життя, за теплий дім, за посмішки рідних та обійми дітей, за спокійні дні, за можливість робити те, що любиш і любити.

Любити цей світ і насолоджуватися кожною хвилиною життя. Дуже шкодую, що не цінувала цього раніше так, як ціную зараз. Я щиро вірю, що наступного року ми зустрінемо мирну весну і вдячно поглянувши в небо промовимо щиро: "Героям слава! Дякуємо за мир".