Сім’я Зої виїхала з села в числі останніх. Зараз там залишилось не більше двадцяти мешканців. Будинки майже всі розбиті

Я була на роботі, працювала сторожем. Побачила, як почали кружляти літаки. Я думала, що вже кінець світу. Почали бомбити Ізюм, Святогірськ, і нас це застало. Лиман же поряд. 

Не було продуктів, бо нічого не завозили у магазини. Ми купували останнє і доїдали. А потім вже не змогли там залишатися, тому що почалися сильні обстріли. Ми там поряд із лісом живемо. Внучка та дочка не могли вже витримувати. Ми сиділи в погребі до якогось часу, але було шкода внучку, і ми поїхали в Кривий Ріг.

Сильні обстріли там були вже 30 квітня. Дуже гучно стріляли, ще й ракети перелітали. Поряд - гора Карачун, а там – Ізюм. І ми вже не змогли вдома залишатися, бо сильно стріляли. 

Син у Львові, теж евакуювався. У нього також було влучання у квартиру. Там немає ні стіни з боку поля, ні балкона. І в під'їзд влучило, і в дах. У дочки в Лимані теж - ні вікон, ні дверей. А в нас у Щуровому від хати взагалі нічого не лишилося, тільки місце, де вона стояла.

Ми виїхали передостанніми з Щурового. Потім навіть пропускний пункт закрився на Брусиному. Там залишилося 20 людей. 

Ми виїхали вп’ятьох. З нами була внучка. А в чоловіка мого третя група інвалідності, бо інсульт, інфаркт був. Дорогою чоловікові було погано, ми йому ліки давали. 

Ми два дні їздили по Кривому Рогу і не знали, де зупинитися. І от нам люди зібрали на вулиці, перед в'їздом у Кривий Ріг, пакуночок. Поїсти нам дали, цукерки, печиво внучці. Вона подякувала. 190 гривень нам зібрали, щоб ми тут повечеряли.

Зараз живемо в приватному комплексі, де лазні. Тут не опалюється приміщення, і нам прийдеться переїжджати на іншу квартиру. Бо тут просто готельний і банний комплекси. А щоб тут опалювати, потрібно багато грошей. Тут і електрика дорожча, ніж у квартирах. 

Нашу хату вже розбили - ми фотографії бачили. 

У нас пес уже старенький був, йому було 12 років. Він уже сліпнув, не чув. Ми залишили його на сусідів, їжу залишили. Але його вибуховою хвилею вбило там. 

Ми тільки телевізор дивимося і сподіваємося, що скоро війна закінчиться. Я зараз навіть не знаю, куди нам повертатися. Приїдемо в Щурове - у нас там турбази були. Може, в якийсь пансіонат нас поселять, кімнату десь дадуть. Бо і в сина, і в дочки немає ні вікон, ні дверей. А в нас взагалі немає дому.