Мосіна Анна, 10-а клас, ліцей №2 Дрогобицької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Лучків Олександра Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ця війна почалася ще у 2014 році, але це було лише «підготовкою» до того, що відбувається зараз.  24 лютого 2022 року. Ранок почався з того, що мою маму евакуювали з виробництва через початок війни. За цим прийшла звістка про напад на Маріуполь, де була моя сестра, студентка Маріупольського економіко-правового університету. Виїхати вона вже не могла, оскільки всі рейси з міста майже одразу скасували. Це майже було схоже на пастку.

Кінець лютого 2022 року.

Маріуполь був дуже пошкодженний і моя сестра перебувала в неушкоджених укриттях разом з іншими вцілілими людьми. А в нашому місті, Торецьку, перебили воду та газ, відключили тепло.

Єдине, на чому люди могли жити, це електрика. Продукти в місто перестали завозити, а ринки й магазини почали закриватися.

Люди почали впадати в паніку та суперечки. Незабаром через обстріли почало зникати й світло. Почались більш активні бойові дії. Моя мама недовго думала, і ми виїхали з міста разом зі своїми знайомими, поки мали таку можливість. Я не дуже хотіла залишати свій дім, але у мене не було варіантів. Або виїжджати, або одного дня залишитися під руїнами будинку.  Початок березня 2022 року. Спочатку ми вп'ятьох зупинилися в Дніпрі, там ми змогли переночувати в готелі перед тим, як вирушити до Києва. Моя бабуся й дідусь на той час теж виїхали з міста. Ми зустрілися з ними в Києві, а потім мама мені сказала, що ми їдемо до Вінниці. На той момент я вже нічого не думала щодо переїздів, бо вже змирилася з цим.

Нам, нарешті, вдалося зв'язатися з моєю сестрою. Вона повідомила, що змогла виїхати з Маріуполя. Після цього моя сестра поїхала до Франції й залишилася жити там.

У Вінниці ми поселилися в санаторії. Там було красиво і тихо, але все одно мені та мамі було дуже некомфортно.  Кінець березня 2022 року. Наші знайомі вирішили залишитися у Вінниці, а ми з мамою, моєю бабусею і дідусем поїхали до Сваляви. Цього разу нам допомогла з переїздом моя хрещена та її чоловік. Там ми з мамою залишилися жити у нашої дуже доброї знайомої, а бабуся з дідусем виїхали з хрещеною з України. 

Початок квітня 2022 року. Я почувалася там не дуже добре. Багато людей, щойно чули нашу мову, починали осудливо на нас дивитися. У нашому рідному місті всі люди говорили російською мовою, українською розмовляли лише одиниці, тому ми за звичкою говорили російською. Але через негативне ставлення інших у цьому місті до людей із Донецької області та російської мови ми швидко перейшли на українську мову. Після цього ми переїхали до Ужгорода, де жили в гуртожитку.  Через деякий час моя мама знайшла невеликий будиночок у Бучі, яка на той момент уже майже була відбудована. Ми переїхали туди і жили там довше, ніж у всіх інших місцях. Це мене радувало найбільше, оскільки у нас нарешті був свій будинок, і ми навіть змогли забрати туди наших тварин. 

Червень 2024 року. Я переїхала до Дрогобича, оскільки тут оселилися мої бабуся й дідусь, які приїхали з-за кордону. Я тут швидко облаштувалася і змогла подружитися з деякими людьми.  Серпень 2024 року.

Мою другу бабусю, яка залишилася в Торецьку, терміново вивезли з міста до лікарні в Костянтинівці. Через обстріли, а точніше через уламки, у неї була пошкоджена рука і нога.

Моя мама забрала бабусю до Бучі, де вона проходить лікування.

Додому повернутися я вже не зможу, оскільки його немає. Міста вже теж немає. Тож доводиться облаштовуватися в абсолютно новому суспільстві, де зараз набагато спокійніше.