«Подивіться краще! Може, він живий»

Це трапилося 22 січня 2015 року. Ми були вдома. Я, Діма, Костик, Наташа і зять Володя.

І раптом несподівано... Я пам’ятаю, що сиділа, а потім піднялася – в мене з правої руки кров періщить така густа. Пам’ятаю, Костик тричі кричав: «Тату! Тату! Тату!» І все, я втратила свідомість.

Коли я отямилася, пам’ятаю, що Володя схопив Костика на руки й поніс. Я потихеньку пішла, тримаючись за стінку, вийшла в прибудову. Там я втратила свідомість і впала. Єдине, що я пам’ятаю, що лежав Костик. Прибігли солдати, стали дивитися. Один із них сказав, що Костик вже не дихає, неживий. Володя сказав: «Ви подивіться краще, може, він все-таки живий». Йому сказали: «Ні».

Потім, коли я лежала в реанімації в Дніпропетровську, до мене нікого не пускали днів зо три-чотири. А потім приїхала старша дочка, сказала, що Костика поховали. Важко, дуже важко досі. Цей крик, усе перед очима, дуже важко.

Дочка дуже важко переносить, досі не може отямитися. Ми думали, навіть може до психолога треба буде звернутися. Туди, де це все сталося, вона не ходить. Я ходжу й іноді Володя ходить, зять. Повинно багато часу пройти, щоб, як то кажуть, це все зажило.

За що нам це все? За що? Я не знаю. Дітей шкода. Що вони бачили? Ось і Діму поранило. Ліва ручка. Операцію переніс.

Нам Фонд Ріната Ахметова оплатив лікування повністю. Дуже велику справу він робить. І я вважаю, що і він, і його команда просто молодці.

Живемо, як на пороховій бочці. Коли йдуть обстріли, будинок тремтить увесь. Намагаємося не те що сховатися, а всі разом зібратися. Якщо раптом буде влучення, щоб можна було вискочити нашвидкуруч до підвалу, якщо встигнемо. А не встигнемо – значить, десь у хаті сховатися.

Ми сподіваємося, що дасть Бог, настане мир. Допоможуть нам відновити будинки, і ми повернемося й будемо жити там. Вести господарство, садити овочі, вирощувати дерева.