Сав'як Оксана, вчитель, ЗЗСО "Кретівська гімназія ім. П. Сороки" ЗМР

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Перший день війни застав мене в складній життєвій ситуації - я хворіла, напевно, коронавірусом, почувалась, ніби в тумані. Окрім цього, захворів батько, а допомогу могла надавати тільки я.

24 лютого чоловік зранку тихенько розбудив мене словом «Війна». Повірити не могла, але, як вчитель історії, розуміла, що повномасштабна війна буде.

Перші думки були про сина-студента, який перебував у Львові. Звʼязку не було, тривога зростала… Нарешті передзвонив, що їде додому. Все незрозуміло, паніка в магазинах, паніка в думках. Телефон з рук не випускала, читала і плакала, плакала і читала. Оскільки працюю вчителем історії та англійської мови і була класним керівником, то виникло питання: що робити далі? В учнівській групі писала слова заспокоєння, а сама навіть не розуміла, що роблю.

Перейшли на «дистанційку». Але яке це могло бути навчання?

Зварити щось поїсти вдавалося лише «на автоматі», мозок не міг усвідомити всієї суті подій. «Добре, що бабуся, родом із Сумщини, яка пережила німецьку окупацію, померла, бо вона б була шокована цими подіями»,- тихцем думала я, та, яка в дитинстві так любила її воєнні розповіді про «совєтських героїв».

Живемо поблизу маленького Збаража, тому пробували поїхати за продуктами, але наше перехрестя перед містом перетворилося на скупчення машин, оскільки переїхати його було неможливо. Непримітна, не дуже хороша транзитна дорога з Києва, яку так не любили водії перед війною, перетворилася на потужний трафік, адже дорога через Кременець була стратегічною для військових. Хвилин 15 стояли, щоб переїхати.

А в супермаркетах- «аншлаги»! Брали, що треба, і що не треба….

Десь через тиждень наступив етап ступору та розуміння, що потрібно якось далі жити. Почали їхати біженці, спочатку - родичі, потім знайомі, а далі - знайомі знайомих і незнайомі. Запамʼятались діти з Київщини, які, попри стрес і переїзд, намагались добре виконувати завдання, завжди виходили на звʼязок. Процес адаптації до війни розпочався. Так само і розпочався активний волонтерський рух навколо нас.

Наша Тернопільщина – це тилова територія (пишу і згадую підручник історії), стала таким собі хабом для багатьох людей, які втікали від куль і бомб. Село моє невелике, до війни не дуже активне, «гниле», як  я часто кажу, раптово ожило.

Наша гімназія стала справжнім волонтерським центром. Оскільки площа дозволяє, то актовий зал, спортзал та коридори наповнювались ліжками, диванами, ковдрами, перинами, з будинків-пусток забирали старі ліжка, знаєте, з такими високими дерев’яними бильцями, які важко підняти, не те, що перенести. Все гуло, як у вулику, не зрозуміло було, хто керує, де беруться всі речі: білизна, рушники, подушки.

Три дні тривав процес - люди ніколи не були такими дружніми та згуртовані.

У роздягальнях спортзалу запустили бойлери, довели до ладу душові. Чекали дітей з Миколаєва - не приїхали до нас. Далі - збір продуктів, несли кожен, що міг - Слава Богу, закруток, картоплі, моркви у нас в достатку. В гімназії - обладнана кухня із залом перетворилася на сільську кухню, де ліпились, смажились пироги з різними начинками. Місцевий агрохолдинг «Астарта» підключився, привезли туші забитих на фермі тварин, збирали банки, варили рис, гречку - консервували для хлопців готові страви, щоб можна було зразу поїсти.

Ноги, руки не просто боліти-гуділи, але емоційно це був чудовий спосіб відволікатися від поганих новин, зрозуміти, що ти робиш те, що потрібно, ти - корисний.

Закінчувався навчальний рік і необхідно було виставити оцінки та оформити всі необхідні документи. Попри виснаження та постійний стрес, все було виконано. Оскільки живу в селі, то під час  літньої  відпустки працювала на городі, щоб восени здати більше овочів війську. 

«Все до фронту – все для Перемоги» - старий девіз в нових історичних умовах стимулював працювати на городі, а восени зібраний врожай здавала для ЗСУ.

Коли школи, далекі від лінії фронту, почали повертатися до очного навчання, постала проблема відновлення укриття. Я разом із вчителями прибирали, малювали казкових героїв на стінах для того, щоб дітям було комфортно перебувати під час повітряних тривог, стелили лінолеум - вийшло досить красиво та комфортно, навчальний процес не припиняється в нас і під час повітряних тривог.

Поступово я «привикала» до війни.

Відключила Телеграм-канали, але продовжувала бути ініціатором багатьох волонтерських ініціатив, які провадила разом з учнями. Восени ми збирали ягоди калини, які засипали цукром, робили лікувальне варення для хлопців на фронті, організували підготовку і продаж вербових букетів, збирали солодощі, продукти, засоби гігієни і відправляли солдатам зі свого села і не тільки. Окрім цього, завдяки організованим шкільним ярмаркам, ми зібрали кошти для третьої окремої штурмової бригади, 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, батальйону «Фенікс».

Коли в наше село переїхала сім’я з-під Попасної, особисто завезла їм картоплю на посадку, моркву, бурячки.

Кому я допомогла впродовж війни? Сподіваюсь, моя волонтерська діяльність допомогла багатьом солдатам: і нашим випускникам, і незнайомим хлопцям, переселенцям, і, навіть, моїм учням, які чекають підтримки, розуміння, можливості поговорити про наболіле.

Чи достатньо я допомагаю армії? — запитую себе перед сном.

Зарплата вчителя не завжди дозволяє робити донати, сили закінчуються, іноді здається, що живеш у безкінечному фільмі-катастрофі. Але віра, підтримка рідних і кадри, де скалічені солдати борються за життя, мотивують не зупинятися.

Бо ми потрібні одне одному!