Матвійчук Катерина, 8 клас, Славутський ліцей Хмельницької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарасюк Світлана Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Місяць тому мені наснився сон. Дуже рідний сон. У ньому я повернулася назад у дитинство, у своє маленьке село, що на Хмельниччині. Я, як завжди, пасла біля двору каченят, а тато сидів на лавці та спостерігав за мною. Увечері я щоразу бігла до бабусі, щоб попити свіженького молочка. А після садочка ходила навіть до мами на роботу, щоб подивитися на корівок. Так і проходило моє безтурботне дитинство.

Я підросла. Ми з мамою переїхали в місто. Я далі раділа своєму мрійливому і такому кольоровому життю, але одного дня все змінилося...

24 лютого 2022 року –  початок повномасштабного вторгнення. У цей момент усі подорослішали. Закінчилося дитинство. Усвідомлення того, що почалося, до мене дійшло не одразу. Мама була надмірно схвильована. Вітчим на той час перебував у Києві. За час його повернення до рідного дому хвилювалися всі.

У нашому місті, на щастя, усе було добре. Українці вмить згуртувалися. Було створено блокпости. Вітчим пішов в тероборону. Місто швидко адаптувалося до умов війни. Усі облаштували собі безпечні домівки, аби захиститися вночі від ракет: у нас війна. Славутчани продовжували жити далі, як до того страшного дня.

Одного ранку мама запитала в мене: «Ти знаєш, що тато пішов на війну?». Я була приголомшена і не могла повірити в це, але водночас пишалася татком. Щоночі просто молилася за свого мужнього захисника.

Тато тим часом вирушив на навчання, згодом –  на фронт. І все, здається, йшло добре (як для війни!). Мій тато в минулому був військовим, але добровольцем у 2022 році він піти не міг через травму ноги.

Дні йшли, у тата закінчилися навчання. Під час служби він побував у багатьох областях нашої неспокійної України. Ми постійно списувалися, були на зв’язку. І ніби все було добре, але до одного моменту...

Чудовий зимовий ранок. Ніхто не чекав біди. І тут до мами на телефон приходить тривожне повідомлення: «Ти знаєш, що Бандера зник?» (Бандера –  це позивний мого тата).

Матуся з важким серцем відразу розповіла мені, що мій татко зник і вже довгий час не виходить на зв’язок. Я була просто шокована цією новиною і не хотіла вірити, бо ще тиждень тому тато вітав мене з днем народження. Правда, про своє місце перебування він нічогісінько не казав (зрозуміло, війна!..).

Я відразу ж почала набирати такий рідний для мене номер, невпинно писала повідомлення, але відповіді на них так і не отримала. Пізніше зателефонувала бабусі. Вона була дуже пригнічена. Надто бабуся потребувала нашої уваги й підтримки.

Моя бабуся –  старенька жінка сімдесяти років. Її спіткала нелегка доля. Вона мала трьох синів, і всі вони повторили її долю. Старший син Сергій переїхав від неї вже давно в іншу область. Дружина його померла, а дітей не було. Середній син Вадим помер ще замолоду, невдало перейшов колію. У неї залишився тільки наймолодший син Олександр, мій татусь –  її підтримка та любов. Мій тато був одним із тих, хто залишився біля бабусі. І новина про його зникнення стала дуже нелегкою для неї.

Перші місяці бабуся активно вела пошуки, їздила по всіх службах, писала заяви.

Я теж займалася пошуками, тільки онлайн. Я підписалася на безліч груп, але повсюди було тихо, одна невідомість і безліч однакових доль українських родин. Кожен обмін полоненими ми чекали лише з незгаслою надією, аби побачити в списку таке довгождане ім’я – «Бондарук Олександр В’ячеславович».

Пройшов місяць, два, три, потім рік… Ми з часом почали втрачати надію. І тут мені дзвонить бабуся. Вона сказала, що в нашому місті має відбутися акція на підтримку безвісти зниклих. Мені доручили намалювати плакат. Я малювала і свято вірила, що це допоможе. На підтримку бабусі прийшла ще моя мама та маленький братик.

2 лютого 2025 року в місті Славута відбулася перша мирна акція на підтримку всіх безвісти зниклих та полонених захисників і захисниць України. На неї вийшло приблизно пів тисячі людей різного віку. В очах матерів, дружин та дітей були палка надія і глибока віра за кожного зі своїх рідних.

Люди підтримували один одного, ділилися інформацією, шукали побратимів своїх близьких. Останній раз таку згуртованість я бачила на початку 2022 року, коли ми «волонтерили» разом. Ми всім класом збиралися в актовому залі для того, щоб сплести сітки нашим захисникам. Деколи нам дозволяли замість уроку робити окопні свічки. Ми неодноразово проводили ярмарки на підтримку ЗСУ. Я намагалася ходити на всі майстер-класи із виготовлення патріотичних стрічок та янголят. Тоді, я вважала, мій вклад не був вагомим, але я намагалася зробити хоч щось.

Сьогодні я стояла, вдивлялася в обличчя кожного і не могла повірити, що в нашому маленькому місті так багато людей, які переживали чорне горе у своєму житті.

У якусь мить у мене зав’язалася розмова з жінкою. Через її особисту історію я відчула океан болю й недолі, адже 25 жовтня 2023 року стало нелегким випробуванням для кожного славутчанина. Вона розповіла, що під час вибуху в неї вибило всі вікна. Син, який приїхав в цей період у відпустку, допоміг їй усе полагодити. І це була їхня остання зустріч.

Упродовж року таких мирних акцій було багато, і я кожної неділі виходила на них з новою надією, з нестримною вірою й бажанням щось почути про рідного татуся… Але поки це лишається лише мрією!..

Радію, що в наших знайомих нарешті повернувся рідний з полону. Інші люди досі продовжують вірити та ходити на ці акції, адже віра помирає останньою.

Завжди хочеться мріяти про все найкраще: знаю, тату, що я скоро зустрінуся з тобою і потону в твоїх сильних обіймах.

Ми, українці, сильний і стійкий народ, теж віримо, що війна ось-ось закінчиться, і кожен захисник повернеться нарешті додому!

Чекайте, вірте і не здавайтесь!