«Досі чуємо постріли і вдень, і вночі»

Я все життя мешкаю в селі Нижня Вільхова. Донька живе у Луганську, вона працює вчителем. Чоловік у минулому учасник бойових дій, він також на пенсії. Син інвалід першої групи живе з нами. Ми живемо у своїй оселі, є маленький город.

До війни я вийшла на пенсію. Багато хто будував будинки в Станиці, в Макаровому, у нас. Ми раділи життю. Думали, що все буде гаразд і спокійно. Але почалися обстріли. Ми всі виїхали після того, як мене поранило. У Станиці почався обстріл, мене відкинуло хвилею, і я впала. Поломала ключицю і руку, розбила обличчя, у мене був струс мозку.

Ми поїхали на два місяці до Харківської області. За цей час тут розморозилося опалення.

Війна – це дуже тяжко. Ми неподалік лінії розмежування. На щастя, нас Бог милував і великих руйнувань у будинку не було, тільки склопакети почали пропускати повітря через вибухи. У сусідів були значні ушкодження. У нас дуже добрий підвал. Ми забирали з собою документи та теплий одяг і сиділи там.

Газ був постійно, тільки одного разу не було після того, як перебили лінію. Цілий рік ми привозили воду після того, як розбили водокачку. У нас у дворі немає колодязя, тож возили воду здалеку.

У безпеці себе досі не відчуваємо. Постріли чуємо і вночі, і вдень.

Усі ці сім років хотілося б забути. Повернути б назад 2013, щоб усе було добре. Мріємо про мир та спокійне життя. Ми думали, що на старості добре поживемо, але не виходить.