Рибалка Яна, учениця 9 класу Дівичківського ліцею Дівичківської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Демчук Тетяна Іванівна

Війна.Моя історія

Війна — жахлива, нищівна та найжорстокіша річ, яку ви тільки можете собі уявити. Раніше це слово ми могли чути лише з розповідей наших бабусь та дідусів чи з підручників історії, і, навіть, не здогадувалися, що нам колись насправді доведеться зіткнутися з такою страшною подією. Оскільки мої батьки працюють військовими, двадцять четвертого лютого о четвертій годині ранку їх терміново викликали на роботу у зв’язку з тим, що почалася війна.

Тато вирушив на оборону Києва, а мама одразу ж зателефонувала своїй сестрі і сказала, аби вона почала збирати всі необхідні їй речі та шукала транспорт, яким я з нею і молодшим братом мали виїхати в безпечне місце, тому що залишатися у військовому містечку було надто ризиковано.

Зібравшись, через деякий час ми вже стояли на зупинці і чекали на авто, водій якого мав відвезти нас до села, де проживала моя бабуся. Ті декілька хвилин очікування здалися нам вічністю. Ми спостерігали як довжелезні колони техніки з боєприпасами, які роками зберігалися лише для навчання, відправляли на фронт.

До останнього ніхто не вірив у те, що це все відбувається насправді. Хотілося просто сподіватися, що це страшний сон, і ось за мить ти прокинешся без жодних думок про те, що твої рідні можуть бути в небезпеці, а країна потерпає від нападу окупантів.

По дорозі до бабусі ми преживали, що не доїдемо через нестачу пального, але можливості заїхати навіть на найближчу заправку не було, тому що всюди стояли кілометрові черги, люди панікували і не знали що робити, та ще й до того усього на дорогах були затори. Приїхавши у село, де не було звичних для нас умов проживання, але це було таким дріб’язковим, порівняно з миттєвостями, які загрожували життю, ми гадали, що затримаємося лише на декілька днів, але повернулися додому тільки через два місяці. Два місяці прожиті у страху та переживанні не лише за рідних, а й за усю нашу Україноньку.

Сповіщення «Повітряної тривоги», свист та гуркіт ракет, дзижчання мопедів, звуки вибухів змушували нас не лише боятися, а й завмирати від страху. І найтяжче було вночі, коли через влучання ракети у будинок через дві вулиці наслідки уламків і пожежі ми відчули і біля нас. Такого страхіття я ще ніколи не бачила.

Дуже хотілося до мами, як ніколи, я мріяла про її обійми. Про ці жахливі події ми розповіли батькам не відразу, бо теж за них переживали. Щодня ми дивилися новини, аби бути в курсі усіх подій, які відбувалися в Україні. Серце розривалося від того, що кожного дня наші Захисники зазнавали страшних поранень, і, навіть, гинули, обороняючи рідну Батьківщину від ворога, так ще й, ні в чому не винні, цивільні громадяни змушені були страждати від жорстокої війни.

Нарешті, повернувшись додому, я зустрілася зі своєю мамою. Вона розповіла мені, як їй доводилося жити увесь цей час від початку війни.

Її та всіх інших колег по роботі вивезли в ліс, де, навіть, не було можливості вмитися, доводилося ночувати в невеличкому чотиристінному приміщенні по декілька осіб, в якому не було ніякого опалення, адже на той час була зима, щодня лунали вибухи і літали  безпілотники, та ніхто не знав чи вони були ворожі, чи наші. Було дуже страшно, а особливо з думками про те, чи доживеш ти до ранку.

Через деякий час на декілька днів приїхав тато. В нього ситуація склалася ще гірше. Він знаходився в гарячих точках (спочатку Гостомель, потім Буча, далі харківський напрямок, потім Ірпінь, Бахмут...), тому там бої тривали годинами, і, навіть, добами.

Майже щотижня доводилося переїжджати з місця на місце, добре, що з їжею допомагали місцеві, а про сон і мови не йшлося, та найголовніше те, що з ним усе добре. Війна триває майже два роки. За увесь цей час ми пережили дуже багато горя та нещастя, але люди навчилися цінувати власне життя та радіти кожній дрібничці, і попри будь-які перешкоди ми все одно залишаємося незламними і віримо у нашу Перемогу, яка обов’язково буде. Слава нашим Захисникам!