Ми проживали в місті Оріхові з 80-го року. А з наступлениям війни 24 лютого в мене не те що мову одібрало… ніколи не міг подумати, як таке могло статися, що на нас на суне такий ворог - росіяни.

Якби було мені хоча б 60 років, я б, напевно, попросився в якийсь винищувальний батальон. Або згадав би армію і став би командиром орудія, як я в армії був. Але мені вже 71.

Разом із дружиною 18 квітня ми виїхали з Оріхова, як почалися вже серйозні бойові  обстріли по місту. Обстріли такі були,  що до сусіда попало в хату, і до другого сусіда попало. Ми тоді сіли в машину і поїхали.

Шокувало мене найбільше, що із мінометів з артилерії, стріляють по рідному місту Оріхові, по мирному населенню. При чому тут маленькі діти, старі і пенсіонери, і весь наш український народ? Оце саме страшне - що невинні люди страждають. 

Тяжко було покинути свій рідний дім і втекти від своєї рідної хати. Тепер квартируємо  у родичів своїх у Запоріжжі. З нами ось кішечка поряд ходить, а собачка моя, маленька двірняжка, - у сусіда, який залишився в Оріхові. 

Ну я думаю що ми їх переборемо і діждемося чистого неба, і перемога за нами. Я з рідної країни нікуди не поїду. Оце вам чесно от всієї душі кажу: «Ні шагу назад!» Думаю, що відступати ми не будемо, а будемо наступати. А як треба, то я і в 71 рік візьму в руки автомат,  так що перемога буде за нами!