Маляренко Данііл, 11-А клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 103 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Гашенко Вікторія Геннадіївна

"Війна. Моя історія"

До 24 лютого 2022 року я жив звичайним життям звичайного хлопця. Я вчився у школі, займався у спортивній секції з футболу, проводив час зі своїми друзями та родиною, полюбляв слухати рок-музику та будував плани на майбутнє. Я жив, навіть не підозрюючи, що через кілька років, тижнів, а згодом і днів, трапиться такий переломний момент у моєму житті.

Війна. Це слово я все частіше і частіше чув напередодні вторгнення. Майже всі мої однокласники обговорювали цю тему. Проте я не приділяв цьому особливої уваги, оскільки вважав це маячнею, черговим гучним заголовком ЗМІ, щоб привернути більше уваги.

Я просто не вірив, що це може статися зі мною, з моїми близькими. Тоді я ще міг спати спокійно. У середу, 23 лютого я довго робив домашнє завдання, тому ліг спати пізніше, ніж зазвичай. Тому першим, що прийшло мені в голову, коли я прокинувся від стурбованого маминого голосу «Швидко прокидайся та одягайся!», було те, що я проспав. Проте ситуація одразу здалася мені дивною: за вікном було ще темно, і будильник ще не дзвонив. І раптом я почув якийсь гучний, нібито стук, чи щось подібне. Я подумав, що це знову щось падає в сусідів. Проте цей звук також здався мені дивним, бо лунав він, начебто, не від сусідів, а звідкись ззовні. Поки я збирався, знову почув голос мами.

«Почалося?» — питала вона в батька. І тоді я зрозумів: «Почалося…». Я в одну мить забув про спокій, веселощі, безтурботні дні свого дитинства.

Ні, мною не заволоділа паніка, проте заволоділа розгубленість, повне нерозуміння: що буде далі. Ситуація здавалася вкрай безнадійною. Умить я відчув, наче провалююся крізь всі дев’ять поверхів свого будинку. Їсти я не хотів. Раніше я пив чай, заїдаючи парою бутербродів. Проте це було раніше, а зараз…

Треба було набрати питної води (раніше це було моїм обов’язком). І хоч мамі лячно було мене відпускати, але ми розуміли, що якісь запаси води нам будуть потрібні. Я обійшов усі відомі мені автомати, де раніше можна було придбати питну воду, проте кожен спорожнювався на моїх очах. Люди не знали міри. Кожен набирав стільки, скільки міг понести. Їх можна зрозуміти. До найгіршого готувались усі. Додому я повернувся з порожніми руками. Проте пару баклажок ми все ж придбали у крамниці «Сільпо». Решту дня я провів за телефоном, спілкуючись з друзями та слідкуючи за новинами. Потім саме так я проводив кожен день.

Цілими днями ми ходили у теплому одязі, спали у теплому одязі, щоб на випадок, якщо щось трапиться, не витрачати час на одягання, а відразу вхопити завчасно зібрану валізу та спуститись до підвалу.

Навесні, коли мама вийшла на роботу, нас із молодшим братом було ніде залишати вдень, тоді ми проводили час у підвалі того самого «Сільпо», де працює наша мама. Цей підвал був звичайним складським приміщенням в магазині, проте з початком війни його переробили під сховище. Спочатку лишати свій дім взагалі не хотілося. Проте, повертаючись додому, я все частіше і частіше ловив себе на думці, що у підвалі мені безпечніше й спокійніше, ніж удома. Удома ж все частіше пропадало світло та не було води, навіть холодної. Нарешті я сказав батькам, що більше не хочу повертатися додому, тому що там, на 9-му поверсі все ж таки було небезпечно! Ночував я тепер у підвалі, а мій дім здавався мені чимось чужим. Так я провів цілий місяць.

Одного дня, повертаючись додому з підвалу, щоб узяти деякі речі, я побачив моторошну картину: згорілий автомобіль посеред дороги. Навряд чи водій встиг врятуватися...

Навколо – посічені дерева, а двері нашого під’їзду вщерть пробиті уламками від снаряду. Я зайшов додому, і мою увагу привернуло вікно, яке теж було покалічене уламками того ж снаряду, але воно не було пробите повністю, лише уражене зовні. У ту мить я задумався: як таке крихке скло витримало удар від уламків.

Тільки-но стало спокійніше в моєму районі, я вирішив повернутися додому. Згодом мене вже могли залишати вдома наодинці з братом, навіть відпускали гуляти. Ще ніколи природа не здавалась мені такою гарною, а короткі зустрічі і спілкування із друзями приносили радість.

Зараз я старанно вчуся, незважаючи на постійні звуки сирени і вибухи в моєму місті. А мої батьки продовжують працювати. Усі ми разом віримо у нашу перемогу, у наше світле майбутнє. У вільній Україні! Я впевнений, що ця війна не спроможна забрати в мене віру в силу мого народу і мій патріотизм.