Мені 61 рік, на пенсії. Були в окупації п’ять місяців. Не виїжджали ніде і взагалі нікуди не ходили. Їли тільки те, що у нас було. Мололи крупу, робили самі хліб. Мололи дерть, пересівали, ото їли. Я робила всякі прянички, з сусідами ділилися. У нас вже рік як світла немає. Зараз, слава Богу, водичку зробили. Гуманітарну допомогу нам возять, усі нам допомагають, давали брикети і дрова.

У племінниці син воював, зараз його комісували. Племінники воюють, і я погрожувала нашій новопроголошеній «голові». Я була проти, і мене приїхали забрали. 

Може, мене Бог врятував: кати на іншу якусь жіночку переключились, а мене відпустили. Сказали, що якщо ще раз приїдуть, то розстріляють. Після того моє здоров’я дуже похитнулося.

Нас звільнили. Але через Дніпро росіяни стоять і нас обстрілюють кожен день і ніч. До нас у хату ракета в хату залетіла, наполовину здетонувала. Потім у нас 30 вересня був «прихід» по сусідах. Вибило всі склопакети, дах побитий. Отак живемо і не знаємо, що буде далі.

Хочу, щоб це все закінчилося та налагодилося. Щоб Україна була незалежна і процвітаюча країна, щоб був мир. Я надіюсь, що саме так буде.