Пархоменко Аріна, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 39 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коваленко Ірина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – це дата, яка змінила життя мільйонів людей. Дехто втратив близьких та рідних, дехто вже не повернеться додому і не потрапить до рідних місць… І, взагалі, українці не зможуть пройтися вулицями, на яких виросли. Більшість уже не зможе відчути мирне життя через спогади та досвід, що отримали. Трагедія, на ймення “війна”, спіткала всіх і мене також…

Мене звати Аріна. Я з Харківської області міста Куп’янськ, яке майже одразу відчуло, що таке війна. Мої перші дні були туманними та незрозумілими.

Через швидкість подій та темпи просування ворога було складно зрозуміти, як близько він перебуває. До мого містечка окупант прийшов доволі швидко. І це було страшно, бо я не розуміла, що станеться після того, як вони зайдуть у місто. На жаль, Куп’янськ був швидко окупований, тоді й стало зрозуміло, хто вони такі є насправді – окупанти, безжальні створіння та агресори…

Це був початок випробувань, який мені довелося пройти. За цей час я зрозуміла, як це бути в окупації, переживати за себе й рідних, боятися сказати щось зайве або просто говорити українською.

Повернення на підконтрольну Україні територію було як ковток мирного чистого українського повітря. А яка була радість від розуміння, що можна вільно розмовляти та не остерігатися. Це був тільки початок моєї історії, бо після цього ми переїхали до Польщі. Далі на мене чекала адаптація до іншої мови, культури, менталітету, клімату.

На мою думку, пережити цей досвід було б дуже складно, якби не було людей, які мене підтримували. Мої батьки весь час були поряд зі мною, допомагали й підтримували.

Вони не тиснули, не змушували робити те, чого не хочу, поважали мої рішення. Ще одна людина, яка дуже допомогла –  це моя подруга. Вона завжди мене вислухає та допоможе порадою, хоча перебуває в іншій країні. Радує, що всі намагалися допомогти – не тільки близькі та рідні. Я вдячна їм за це та віру в мене.

Озираючись назад, бачу, як я змінилася. Через війну я почала більше цінувати те, що в мене зараз є і тих, хто поряд.

Зрозуміла, що ніякі гроші чи матеріальні речі не замінять рідних людей. Також змінилася моя позиція з приводу мови та історії. Зараз я розумію, як важливо підтримувати та популяризувати нашу мову й культуру. Отже, розумію, що багато втратила, але й отримала новий досвід. Моє життя тепер не буде таким, як раніше, воно продовжується, грає новими фарбами й вірою в перемогу. Незважаючи на всі випробування, я продовжую йти вперед з новими знаннями, які отримала за довгі 1000 днів війни.