Мені 39 років. У мене є чоловік і двоє дітей. Ми з міста Ізюм. Чоловік на війні. 

Коли місто потрапило в окупацію, до мене приходили російські військові з обшуком. Хтось сказав їм, що я мій чоловік – військовий. 

Під час обстрілів ми сиділи в підвалі. Виходили, тільки щоб приготувати їсти на вогнищі, бо ніяких комунікацій не було. Бувало так, що я не встигала доварити суп, бо починалося бомбардування. Я залишала його на вогнищі й тікала. 

Було пряме влучання в наш будинок. Діти дуже злякалися. Я накрила собою меншу доньку. 

Зараз я з дітьми в Полтаві. Тут дуже добрі люди. Вони нам допомагають. Чоловік дуже рідко виходить на зв’язок. В Ізюмі залишилися знайомі. Вони годують нашого собаку. Телефонують і кажуть, що ситуація в місті покращується. 

Мене приємно вразило те, що нашим військовим вдалося відбити Ізюм. Були моменти, коли я вже й не надіялася на це. 

Я думаю, що цього року війна закінчиться. Все буде добре. Чоловік повернеться з війни, і ми житимемо, як раніше.