Дьоміна Анастасія, 11 клас, Судилківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Бабак Оксана Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

День, який розділив життя кожного українця на «до» та «після», який викарбувався на серці кожного, через який наша рідна земля щохвилини скроплюється кров’ю найкращих синів та дочок – двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року. Я, як і мільйони українців, прокинулася від жахливої звістки про початок війни… До останнього не хотіла в це вірити, але тисячі ракет, запущені по моїй Батьківщині, змусили сприйняти нову пекельну реальність.

Погляньмо на ранок двох хлопчиків одного віку: Сашка та Тарасика. Перший прокидається в теплому ліжку, швиденько робить ранкову зарядку і біжить дивитися улюблений мультфільм, по дорозі вітаючись з татом, який збирається на роботу. Сашко знає, що зараз додивиться цю захоплюючу серію і піде снідати смачненькою кашею, яку приготує йому мама, потім обиратиме іграшки у дитячий садок, а потім його чекатиме тепла вечеря, казочка від батьків та солодкий сон. А Тарасик не знає, чи настане новий день, бо ввечері був змушений засинати у холодному приміщенні бомбосховища. Зранку він прокинеться від сигналу повітряної тривоги і знову буде сидіти на матраці, обіймаючи свого чотирилапого друга, адже той теж дуже наляканий. Сьогодні він вже який раз поспіль пропустить свій мультик, бо у підвалі немає телевізора, та й показують тепер тільки новини. Тарасик надіється, що сьогодні на сніданок вистачить хліба, а смак цукерок потроху забувається. Хлопчик знає, що не піде до садочку, бо декілька тижнів тому в нього влучила ворожа ракета. Ввечері буде ще важче - стає прохолодніше, тому, спати він знову буде одягнений в теплий одяг і без казки від татка, бо той вже кілька місяців захищає Батьківщину. Тарасик дуже хоче, щоб ворог дав їм спокійно виспатися хоча б цю ніч, але надії мало, бо противник безжальний і має багато ракет.

Яка відмінність між цими дітьми? Сашко проживає своє щасливе дитинство на території країни-агресора, а Тараса його позбавили. У чому провина другого хлопчика? Він не винен! Він просто народився в незалежній Україні, якій не пощастило з «сусідом».

росія вирішила, що має право відібрати у мене та інших дітей України мирне життя. Через них ми не можемо здобути якісної освіти, адже тепер у школах поруч із добре оснащеним спортзалом, бібліотекою та їдальнею є бомбосховище, до якого учні спускаються майже щодня. росія намагається позбавити нас права на освіту, на отримання медичної допомоги, а найстрашніше – права на життя!

Інколи я роздумую над тим, як могло б скластися моє життя, якби не ці жахливі події. Безсумнівно, я б подорожувала та дізнавалася багато нового. Відвідала б маєток, у якому провів останні роки свого життя Григорій Сковорода, де працював та біля якого був похований - це була моя мрія.

У домі зберігалися видання його творів, етнографічні предмети, картини й графічні роботи, пов’язані зі Сковородою, однак, у ніч проти сьомого травня дві тисячі двадцять другого року снаряд російських терористів влетів прямо під дах будівлі — спалахнула пожежа.

Також одним з моїх бажань було побувати в Асканії Новій - найбільшому степовому заповіднику Європи, адже я дуже люблю тварин, а побачити їх у природньому середовищі - верх усіх мрій. Проте, знову на заваді стали ворожі військовослужбовці. Також 

через постійні масові обстріли Харкова я не зможу здобувати майбутню професію у одному з найкращих вищих навчальних закладів.

Проте, не забуваймо, що ми частина незламної нації, яка ще більше згуртувалася і рішуче боронить Батьківщину від загарбників. Кожен робить «максимум», на який здатен, ніхто не залишається осторонь, адже зараз у всіх одна спільна найголовніша мета, до якої ми невпинно йдемо – мир.

Сьогодні ми повертаємо країні незалежність і звільняємо від ворога, а в цьому нелегкому ділі, як колись казав великий Кобзар: нам «…Бог помагає». Я свято вірю, що все вдасться, до кожного повернеться так зухвало відібране щастя і більше ніколи не покине українців!