Дмитро Олексійович виїхав зі Слов’янська, коли лінія фронту значно наблизилася до міста. Обстріли відбувалися майже з усіх сторін. Більш-менш безпечно можна було виїхати одним шляхом, і Дмитру Олексійовичу це вдалося 

Мені 26 років. Я працюю у сфері судової експертизи Міністерства юстиції України. До початку війни мешкав у Слов’янську. Коли фронт наблизився до міста, установу евакуювали до Полтави. Тут ми з дружиною орендуємо житло. Я продовжую працювати, а дружині довелося шукати нову роботу. Батьки працюють у державних структурах. Поки що їх не евакуювали зі Слов’янська, але періодично це питання постає.  

24 лютого ми прокинулися від звуків вибухів. З інтернету дізналися, що почалася війна. З того дня ми перебували в Слов’янську ще понад три місяці. Коли зібралися покинути місто, для виїзду залишалася тільки одна дорога, яку не обстрілювали. Ми доїхали нормально.

Наша домівка у Слов’янську частково постраждала: вікна вибиті, люстра впала. Що буде далі – невідомо.

Їжі вистачало. По-перше, гуманітарна допомога була. По-друге, нам не припиняли виплату заробітної плати. А ось із ліками виникли проблеми. Аптеки не працювали. В лікарнях робили лише позапланові операції. Ліки доводилося замовляти через тих людей, котрі вже евакуювалися до більш спокійних регіонів. Вони намагалися якимось чином їх передати. Особливо складно в цій ситуації було бабусям і дідусям.

Я думаю, війна закінчиться, коли ми дійдемо до своїх кордонів 1991 року. Якщо зараз не поставити крапку, то через декілька років знову буде війна. 

Зараз планую максимум на тиждень. Будувати довгострокові плани можна буде лише після перемоги.