З початку повномасштабного вторгнення кожен день став страшним. 24 лютого 2022 року було страшно, бо ми не розуміли, що відбувається. 26 лютого стало ще страшніше, коли окупаційні війська зайшли в наше рідне село Осипенко. Наше життя змінилося повністю: ми були змушені залишити свою домівку та виїхали з чоловіком і дитиною з однією єдиною валізою. 11 квітня, коли ми їхали до Запоріжжя і проїхали 24 ворожі блокпости, теж було неймовірно страшно.

У Запоріжжі ми почали життя з чистого аркуша. Але ми мешкаємо в такому районі, що довкола нас постійні прильоти, балістика, КАБи, дрони. Для доньки кожен вибух - це велика травма, і зараз, коли гуркотить у місті, страх повертається знову. Найбільша мрія моєї дитини - повернутися нарешті додому та зустрітися з бабусею і дідусем.

Попри весь цей хронічний стрес, донька знаходить порятунок у русі. Вона обожнює танці, якими займається з 4 років. Зараз вона танцює у стилі джаз-фанк, ми постійно їздимо на змагання, і вона з радістю може продемонструвати свої вміння. Танці допомагають їй триматися та жити далі.