Павлова Наталія Олександрівна, 16 років, студентка Кам’янського енергетичного фахового коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе: Черниш Юлія Павлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ще в 2014 році я з батьками приїхали на важливий захід до Дніпра. З нами також поїхали наші друзі з Луганської та Донецької області. Захід тривав три дні, після чого ми повинні були повернутися додому. Але на третій день заходу, прямо зі сцени, зробили оголошення ,що ми не можемо повернутися додому. Тоді мені було вісім років. Я дуже засмутилась і почала плакати. Мені так хотілося додому! Всі навколо також були приголомшені цією жахливою новиною. Люди почали плакати, плакали навіть дорослі, тобто всі. Це і справді були тяжкі часи для нашої родини та для всіх наших друзів. Ще це віддалило нас від рідних, бо ми тепер не могли спілкуватися так часто, як раніше.

Я дійсно була шокована, але у свої вісім років я ще не усвідомлювала до кінця, що ми деякий час не зможемо повернутися додому. Пізніше нас запросила до себе жити родина Свідків Єгови, бо ми також Свідки Єгови. Вони ставились до нас з любов'ю, турбувались про наші потреби: давали нам їжу, одяг та інші необхідні речі, підтримували нас. Так ми відчували турботу наших друзів. В перші місяці ми звикали до нашого нового місця проживання, бо нове було практично все!

Ми дуже хотіли і навіть декілька разів робили спробу повернутися до свого рідного міста, але нам вдавалося приїхати лише на кілька місяців. Моя старша сестра нагадувала нам, що поки залишатися в Луганській області небезпечно і радила залишатися у безпечному місці. Згодом ми переїхали в новий дім і вже декілька років, живемо у Кам'янському.

І ось знову почалась війна, але вже повномасштабна, по всій Україні. Спочатку, коли це все почалось, було жахливо,бо невідомо було,що буде завтра. Це було одразу зранку...Після кількох місяців дистанційного навчання ми нарешті вийшли до школи,провчились один день. Так приємно було знову всіх бачити! Наступного дня приходять повідомлення, що було чутно вибухи у декількох містах України, і мало хто розумів,що трапилось. Почалася метушня, закупи бензину, люди скуповували їжу, знімали кошти в банках. Але більш за все я хвилювалась за своїх рідних та друзів. Бо для мене і моєї родини це вже друга війна, і тому для мене ці обставини більш менш знайомі.

Сама я намагаюсь залишатись позитивною та позитивно впливати на людей. Ми з родиною вирішили виїхати за кордон. Знову змінилося наше життя: знову збір речей, знову їхати з дому, але тепер ми будемо жити в іншій країні, із зовсім іншою культурою... Через деякий час наша родина вирішила повернутися в Україну.

Зараз мені важко від того, що деякі мої друзі виїхали за кордон. Я дуже сумую за ними. Ще, коли лягаю спати, буває трохи жахливо, бо я не знаю, що може статися. Дійсно, життя дуже змінилось.

Для мене мир - це коли люди не страждають, коли вони навіть не знають, що таке війна. Щоб люди всі жили в злагоді та не було ніяких конфліктів між мешканцями різних країн. Щоб панувала любов у усьому світі!

Але я і моя родина впевнені у тій надії, про яку розповідає Біблія. Бог обіцяє, що скоро не буде війн, страждань. Що в кожного буде свій дім. Я абсолютно впевнена в цьому. Тому ми дуже чекаємо той час.

На жаль, війна - це справді важкий час, який не хочеться згадувати, але ми живемо з надією, співчуваємо та піклуємося один про одного.