Вікторія не знаходить собі місця: її чоловік в армії, а вона з дітьми вимушена жити далеко від рідного дому. Попри все, вона чекає на перемогу і залишається в Україні.

Ми - з Херсону, у нас двоє дітей. Чоловік зараз служить, я знаходжуся у Івано-Франківську. Ми виїхали, бо були сильні обстріли. Ми навіть не знаємо, чи стоїть наша хата…

Перший день війни був дуже страшним: я була після операції - мене прооперували 23-го числа. Усіх відправили з лікарні додому, бо почалися бойові дії. Виїхати спочатку я не могла, тому що мені потрібно було шви знімати, а пізніше – тому, що вже була окупація.

Таким чином, я прожила місяць в окупації і поїхала, а чоловік там прожив два місяці. Я виїжджала через Снігурівку, а чоловік - вже через Кривий Ріг. Ми думали, що це ненадовго, тому і залишалися. А діти з першого дня виїхали до бабусі в село.

Ми думали, що там буде легше, але там ще гірше. Вони були в Миколаївській області. Там були тяжкі бої, село було під окупацією. Від нього вже майже нічого не залишилось.

Батьки мої вивезли дітей ще в березні, а ми сиділи в Херсоні: я - до квітня, а чоловік - до травня. Ми всі виїжджали окремо.

У нас ліків не було, а по продуктам – більш-менш, просто великі черги, приходилось довго стояти. А от з медикаментами справді важко було. Навіть «Цитрамон» неможливо було купити.

Ми виїхали в Івано-Франківськ, тому що тут в мене родичі – мамин брат тут живе. Я не працюю, з дітками вдома сиджу.

Мене і досі все шокує. Мого чоловіка забрали в армію. Я навіть не знаю, де він: зв’язку з ним вже декілька днів немає. Просто хочеться додому. Хочеться вірити, що війна закінчиться скоро, але, чесно кажучи, ми не знаємо, коли це станеться: ми просто чекаємо перемоги - молимося і чекаємо.

На жаль, поки я ніяк не бачу наше майбутнє, навіть не уявляю. Знаю, що ми залишимося в Україні, виїжджати не будемо, але як ми будемо жити – не знаю.