Оридорога Аліна Олександрівна, СШ№10

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гачковська Лариса Анатоліївна

Війна – це біль, жах, страждання, смерть, кров, втрати… Сім років тому на Донбасі розпочалася війна, яка забрала життя 13 тис. українців, перекроїла карту України і долі мільйонів людей. Найжорстокіші випробування і нелюдські страждання, колосальні жертви і скалічені долі, загублене дитинство і втрачена юність – таке не стирається з історичної пам’яті.

Кількість поранених на лінії фронту обчислюється десятками. Від війни довелося тікати приблизно 2м мільйонам людей.

Моя родина живе в місті Рубіжному Луганської області. Коли розпочалась війна, я була маленькою і не розуміла, що це таке. Якось батьки прийшли до школи і забрали мене додому. Почався обстріл залізничного вокзалу. Кулі, снаряди пролітали над будинками. Ми зібрали всі найнеобхідніші речі: документи, одяг на перший час, їжу. Родина сиділа в коридорі, тому що там не було вікон, і кулі не могли потрапити в приміщення. Було відчуття, що труситься стеля.

З цього моменту пройшло вже 7 років, а я до сих пір все це пам’ятаю як на яву. Ось саме тоді і зрозуміла, що таке війна. У школі проходили тренувальні евакуації, нам все більше розповідали про події на Сході і про безпеку свого життя. По телевізору показували жахливі картини: зруйновані людські життя, міста, села, будинки.

Цей жах я, слава Богу, бачила лише день , а діти, які живуть в Авдіївці, у Горлівці, у Слов’янську, у Луганську, у Донецьку, бачили це страхіття кожен день.

Діти! Вони ж ні в чому не винні, хіба вони заслуговують на таке дитинство. Підлітки думають не про ігри, не про те, коли піти погуляти з друзями, вони говорять про бомбу, яка впала в двір, як вилітали вікна, про хлопця зі школи якого «вбило міною». Вони не малюють сонце, а малюють танки, зруйновані будинки.

Війна ламає і каліче дитячі душі. Як би мені хотілося, щоб усі діти на Землі знали, що таке війна тільки з підручників історії. Малеча страждає від війни куди більше, бо вони не розуміють її сенсу.

Не можуть усвідомити, чому б не жити дружно, спокійно, з мамою і татом, чистим, мирним небом над головою. У багатьох з цих дітей немає батька, тому що він пішов захищати свою країну і героїчно загинув.

Мій тато працює пожежником. У 2015р. в Станиці Луганській були обстріли, горіли будинки, і мій татусь їздив у відрядження гасити пожежі. Кулі пролітали над головами, а пожежники виконують свою роботу. Не кожен зможе працювати в таких умовах. А коли в місті Сватове горіли військові склади з боєприпасами! Все могло вибухнути в один момент.

Це були жахливі дні для нашої родини. Ми чекали на тата кожного дня. Для мене мій тато – справжній герой. Він отримав статус «Учасник бойових дій», був нагороджений державною нагородою з рук Президента України.

День, коли розпочалась війна, став фатальнім для кожного: для тих, хто пішов і не повернувся, для тих, хто залишився без батька, сина, чоловіка, брата, для тих, у кого доля після таких подій докорінно змінилася. За цей час виросли діти, у пам’яті яких завжди будуть події того часу. Війна в їхнє дитинство прийшла непрошеною, перевернула все життя.

Все це можна припинити! Закінчити цю безглузду війну. Люди, схаменіться, усе ще можна виправити. Подумайте про наше майбутнє і про майбутнє ваших дітей.