Петрова Дар’я Дмитрівна, 15 років, Старобільський ліцей №1 Старобільської міської ради Луганської області

Війна - таке далеке і водночас близьке слово. Далеке, бо про війну в дитинстві я чула від прабабусі, батьків. У шкільні роки нам про це розповідав учитель на уроках історії, ми з цікавістю переглядали героїчні фільми минулого.

А близьке тому, що війна безпосередньо торкнулася нас, українців, навесні 2014 року.

На все життя закарбувався в моїй пам’яті день, коли в школі проходила патріотична година духовного єднання. Цей захід підготувала наш директор, вчитель історії Фоменко Катерина Миколаївна. Того дня до навчального закладу ми запросили Зінченко Тамару Петрівну – маму випускника Старобільської гімназії Зінченка Богдана Олександровича, загиблого у 2015 році під час війни на Донбасі.

До глибини душі мені запали біль, відчай та горе матері, яка втратила єдиного сина, єдину надію! Зі сльозами на очах Тамара Петрівна розповідала нам про дитинство та юність Богдана. Він був веселим, жвавим, товариським та життєрадісним юнаком, займався спортом, добре грав на гітарі, мріяв про щасливе майбутнє. Та, на жаль, війна закреслила все.

21 листопада 2014 року на Старобільщині був оголошений день скорботи. Земляки з сумом прощались з дев’ятьма невідомими солдатами, які загинули в зоні АТО. Богдан теж був свідком цих подій, гостро відчув це горе, цю трагедію.

Саме в ті дні, як згадувала його мама, він прийняв для себе рішення – піти добровольцем на захист рідної землі. «Якщо не я, то хто?»

29 січня 2015 року Богдан отримав мобілізаційну повістку та був призваний до лав української армії. Сказав, що піде захищати свою землю і не буде ховатися від труднощів за спини інших.

« Перші дні, - говорив Богдан, - було дуже важко, але підіймала бойовий дух армійська підтримка та взаємодопомога побратимів».

Зінченко Богдан служив наводчиком 72-ї бронетанкової бригади у Волновасі Донецької області. Життя солдата трагічно обірвалося 14 червня 2015 року. Бойові друзі згадували, що він був гарним товаришем, усім допомагав, на нього можна було розраховувати.

Розповідь Тамари Петрівни нас усіх дуже схвилювала. Особисто я в словах матері відчула гордість за свого сина. Так хай же подвиг Богдана запалює нас, покоління нової України, на справи в ім’я процвітання нашої держави!

На будівлі нашого ліцею встановлено меморіальну дошку Зінченку Богдану Олександровичу. Вона гордо і велично свідчить, що саме тут навчався й виховувався воїн АТО, випускник гімназії, мужній патріот своєї Батьківщини, життя якого забрала війна на Донбасі. На дошці викарбовано такі слова:

Схиляєм голови в скорботі…

Біль втрати в душі заліг…

Життя лиш тільки почалося,

А його цинічно підстрелив кат…

Одним прицілом він убитий,

Кривавим розчерком пера…

Йому б ще жити, жити, жити…

А прийняла в обійми Матінка-Земля.

Вічна Пам’ять і Слава Герою!

Кожного дня, йдучи до школи, я бачу меморіальну дошку, яка нагадує мені, що і сьогодні на території України триває війна. Гинуть бійці, проливаються сльози матерів, жінок, дітей. Я вважаю, що цього не повинно бути, ми маємо сказати війні – НІ! Нам не треба зневірюватися, а треба вистояти, перебороти всі труднощі.

Адже людина народжена для того, щоб жити, радіти життю, виховувати дітей, бути опорою для батьків, приносити користь державі. Я мрію про мирне і світле життя та впевнена, що ми і майбутні покоління заслуговуємо на це. Мир – це головна цінність людства!

Для мене велике щастя – безмежне й чисте блакитне небо над головою! Вірю в завтрашній день, чекаю його з надією й радістю! Мрію, що незабаром на нашій землі запанує мир та спокій!