Валентина Романюк | Херсонська область

"Діти – це все, що в мене лишилося"

Вони пережили декілька місяців обстрілів у рідних містах, ховалися по підвалах, бачили, як їхні будинки, школи, лікарні стають руїнами. Декому випало потрапити в окупацію, зазнати знущань і втратити рідних. У шелтері для переселенців з Луганщини, створеному самими луганцями в Дніпрі, зараз мешкає понад сто людей. І в кожного – своя важка історія. 80% пожильців – вихідці з Луганщини, але після загострення ситуації на інших напрямках фронту тут приймають людей і з Донеччини, Запоріжжя та Херсонщини. Матеріал Радіо Свобода.

Валентина Романюк збирає на прогулянку дітей – трьох синів і доньку. Загалом у неї їх п’ятеро – старший син уже повнолітній, навчається у коледжі й мешкає не тут, а в гуртожитку. Жінка розказує: вона з меншими дітьми понад пів року прожила в окупації. Це було під Генічеськом, на Херсонщині.

Забирали в будинках все: і унітази, і труси

Валентина Романюк

«Окупанти зайшли до нас з боку Мелітополя. Виганяли наших з будинків, особливо - стареньких людей. Заходили, дивилися, де кращий будинок – і: «Тобі 24 години, йди, куди хочеш». Забирали в будинках і унітази, і труси. Залазили в шифоньєри, особливо до бабусь, беззахисних, у кого немає рідних, – забирали все аж до шкарпеток, – згадує Валентина. – У школах дітям розказували, як вони прийшли нас «звільняти», як вони прийшли нас «захищати». Солдати зі зброєю. Діти, звичайно, жахалися. Та ми всі боялися».

Переселенка Валентина Романюк із сином

Тоді, 2022-го, жінка чекала першого вересня. Сподівалась, що ситуація зміниться, і її діти почнуть новий навчальний рік в українській школі. Коли ж надії не справдилися, вирішила виїжджати. Якраз був безкоштовний евакуаційний автобус. Двоє односельців відмовилися їхати - тож на їхніх місцях Валентина розмістилася з чотирма дітьми: Ярославою, Дмитром, Миколою та Максимом. Зараз їм 12, 9, 7 та 3 роки. 18-річний старший син Олександр на той момент був у Дніпрі.

Виїхавши з окупації, декілька місяців Валентина з дітьми прожила в Норвегії. Потім повернулася в Україну, орендувала квартиру в Дніпрі. Коли заощадження скінчилися, перебралася у шелтер. Тут вона живе близько тижня. Ще оговтується від переїзду й починає шукати роботу. За фахом вона – швачка, хотіла би й працювати за спеціальністю. Також удома вона з дітьми тримала теплицю, тож любить і вміє вирощувати овочі й продавати їх.

Переселенка Валентина Романюк із дітьми у шелтері для переселенців

«Я дуже хочу свій дім. Так, тут, у Дніпрі. Повертатися мені нікуди. Вдома будинок зруйнований. Діти стануть на ноги і може, якось зможуть вирішити питання з власним житлом, але до того часу - знаєте, скільки мені ще працювати?" – говорить вона.

- Новий рік удома святкували великою компанією в колі близьких, - згадує жінка. - На новому місці передсвяткового настрою немає, але про невеличкі подарунки для діток і святковий стіл вже думаю.

Діти – це все, що в мене лишилося. Але якщо я буду бачити усмішки своїх дітей, я переживу все

Валентина Романюк

«Вдома було весело. Кума, сусіди. У селищі жили переважно татари, люди дуже хороші, щедрі. Я завжди старалася якісь подаруночки зробити для дітей: печивко, цукерочки, машинки. Готували «олів’є», «мімозу», вареники з картоплею, млинці - діти це люблять. Цього року - не знаю… Цукерок діти в шелтері вже наїлися. Я про одне мрію: про гарну освіту для кожного з них. Діти – це все, що в мене лишилося. Але якщо я буду бачити усмішки своїх дітей, я переживу все», – каже переселенка.

«Зараз ми підемо погуляємо, покидаємося сніжками, піднімемо одне одному настрій, купимо морозиво... День настав – і ми живемо», – додає Валентина, допомагаючи дітям зібратися на прогулянку.