Мигуль Анна Сергіївна, учениця 10-Б класу КЛ №35 «Імпульс» м. Кривий Ріг

Учителька української мови та літератури Модло Олена Петрівна

«Війна у долі моєї родини»

Перші дні.

«Діти, прокиньтеся! Війна, війна!» - перервав раптову сонну тишу розгублений голос мами. Досі здригаюся, коли згадую той страшний день. Мене охопив відчай, біль, жах, зневіра в реальність почутого. Якась помилка! Не може бути! Як?

Часті тривожні новини в ЗМІ, фальшиві мінування шкіл і торгівельних центрів, агресивні дії російських сусідів останні вісім років, брехливі референдуми в Криму в 2014, діти в школі з Луганська і Донецька, які втратили домівки… Усе це було жахливо і боляче, але ж у можливість повномасштабної війни мої близькі не вірили, як і не вірила я сама.

Перші дні були для мене найстрашнішими. Я бачила розгубленість мами, бліде лице батька. Вони продумували все до дрібниць, щоб захистити мене і брата. У коридорі облаштували місце для перебування в часи небезпеки, зробили запаси води, їжі і побутової хімії, склали тривожну валізу, домовилися про місце зустрічі на випадок відсутності зв’язку. Ми всі сподівалися на швидку перемогу…

Перші тижні.

Наше життя змінилося кардинально. Батьки з роботи телефонували нам з братом кожної вільної хвилини. Вони стали дуже нервовими, втомленими, напруженими. Закінчилось спілкування з близькими з Росії. Родичі не вірили у війну, просили перечекати поки нас «врятують». Усі наші пояснення були марними…

Перші місяці.

Кожен з нас навчився допомагати країні на шляху до перемоги. Батько багато часу проводив з волонтерами, мама стала донором і здає кров для поранених. Ми ділимося речами з людьми, які змушені були рятуватися від ворогів і залишились без нічого. У бабусин дім приїхали біженці з Херсону.

Місяць тому.

Ми стали мужнішими, стійкішими, навчилися розрізняти правду від брехні, радіти маленьким перемогам і гостро відчувати біль втрат, почали більш серйозно ставитися до навчання в школі і дуже вдячні вчителям за розуміння і допомогу в цей складний час. Усе частіше зустрічаємо на вулицях молодих хлопців без рук, без ніг, переживаємо ракетні удари по нашому місту, плачемо над фото зруйнованих будівель у містах і зі сльозами на очах радіємо звільненню полонених захисників. Ми розуміємо гірку ціну майбутньої перемоги.

Три дні тому.

«Ні, я не можу заспокоїтися. Його не повернути… Життя ніколи не буде колишнім», – чую я з кухні заплаканий голос моєї тітоньки Олі. Матуся намагається її заспокоїти, але марно. Пройшов лише тиждень з дня загибелі дядька Віталіка, Ольжиного чоловіка, який захищав нашу країну. Життя для неї і її маленьких синів тепер пофарбоване в чорний. Школярик Тимошка, з яким я намагаюся вчити уроки, починає хлюпати носом – він усе чує. У мене пересохло в горлі від сліз. Допомогти тут неможливо, тільки співчувати.

Війна торкнулася нас усіх. Ніхто не залишився осторонь. Вона змінила систему цінностей, стосунків у родинах, ставлення до навчання, роботи, зробила нас сильнішими, більш дисциплінованими, відповідальнішими, навчила жертвувати всім заради рідної землі, друзів, близьких, бути патріотами і любити свою мову, пишатися нашою історією, поважати традиції. Війна нас зблизила. Ми по-справжньому відчули, що таке гіркота смерті, але разом з цим у нашій свідомості прокинулося бажання захистити рідну землю, відновити її і просто жити у своїй незалежній і такій рідній Україні!